Розділ 14

Чи то Валерії здалося, чи то так й справді було, але шлях до залізничного вокзалу вони подолали якось швидше, аніж йшли ним до центру. З жалем вона подивилася на сяючу безліччю вогнів величну будівлю і не зуміла стримати гіркого зітхання. Дем’ян стиснув її руку в своїй, намагаючись підбадьорити. Валерія вдячно усміхнулася йому.

— Ну, що там? Котра вже? — спитала.

— Ми встигли, — відповів сумно. — На жаль.

Валерія сковтнула гіркоту.

— Одинадцята, — додав. — Маємо дев’ятнадцять хвилин. Господи! Дев’ятнадцять хвилин. Звучить як вирок.

Все ще тримаючись за руки, переступили поріг центрального входу, прямуючи до однієї з кас. Коли Валерія потяглася за своїм паспортом, аби подати його у віконечко диспетчеру, руки її затремтіли так, що сумочка вислизнула з поміж пальців та м’яко впала на гладку підлогу. Дем’ян мовчки підійняв її та відкривши, витягнув паспорт. Сам подав його через віконечко, сам забрав разом з білетом, сам запхнув назад до сумочки.

Валерія ж прихилилася до прохолодної стіни й відкинувши голову, заплющила очі, ледь помітно дихаючи.

Дем’ян вже й рота розтулив, аби спитати, чи з нею все гаразд, але в останню мить подумки обсмикнув себе й стулив вуста.

— Все? — ледь чутно спитала.

— Так. Нам на першу колію, — глянувши на квиток, відповів.

— Перша колія… Перша колія? — розсіяно промовила, врешті відхиляючись від стіни та розплющуючи очі. — Де ж вона?

— Я проведу, — прошепотів. — Звісно ж я проведу тебе і посаджу на потяг. Не хвилюйся.

— Звісно, — повторила приречено.

Дем’ян кивнув кудись вбік:

— Нам туди. Ходімо!

— Так. Я йду, йду, — Валерія рушила вперед, наче втікала. Наче хотіла якнайшвидше покінчити з тим, що почалося на тому ж місці добу тому.

Коли вони врешті опинилися на пероні, Дем’ян все ж схопив її за плече, повертаючи до себе:

— Зачекай! Ще є час. У нас ще є трохи часу. Не йди отак!

—Ти сказав залишити весь сум на мить прощання, але я того не витримаю. Дем’яне, я не зможу, — винувато стиснула кулаки, стримуючи сльози. — Пробач!

Він втягнув в себе повітря так, що аж крила носа задріботіли, а тоді всміхнувся. Всміхнувся, як усміхався, коли вони копирсалися в сміттєвих баках, коли смакували сирниками, коли втікали від собак, коли пили коктейлі в барі. Всміхнувся так, як не вмів жоден інший чоловік у житті Валерії:

— Мені нема за що тебе пробачати. Навпаки! Лише завдяки тобі я зрозумів, що не варто втікати від проблем, бо куди б не втікав, береш з собою себе. Всього одна доба змінила моє світосприйняття, змінила моє ставлення до життя, змінила мої почуття й показала всю їхню глибину. Я навіть не знав, що можу відчувати так глибоко і так багато. Я повинен тобі за це подякувати.

— О, Дем’яне! — Валерія спустошено ступила крок до нього й прихилилася чолом до його грудей. — Словами не передати, як багато зрозуміла я, зустрівши тебе. Ніколи цього не забуду. Ти врятував мене. Ти і Львів.

— І Львів, — відлунням повторив, ніжно проводячи долонею по її волоссю, а тоді легенько пригорнув до себе. — Я хочу, аби ти була щаслива. Це те, на що я справді згоден.

Сльози залили очі та обличчя Валерії і вона стиснула тремтячими пальцями рукави його куртки. Потягнувшись, невагомо торкнулася холодними вустами колючої щоки, зволожуючи своїми сльозами й її. Дем’ян на мить заплющив очі, насолоджуючись тим поцілунком.

— Більшого собі дозволити просто не можу, — ковтаючи сіль сліз прошепотіла, повільно розмикаючи пальці. — Я б хотіла, але не можу.

Диспетчер монотонно оголосив, що починається посадка на потяг рейсом Львів-Київ.

— У тебе ж все буде добре? Обіцяй мені, Дем’яне. Обіцяй, що в тебе все буде добре, я мушу те знати! — заблагала.

Він гірко всміхнувся:

 — Обіцяю.

Валерія стерла сльози зі щік і теж усміхнутися йому, показуючи, що задоволена відповіддю:

— Здається мій.

— Здається, — погодився.

— Я ніколи не забуду цю добу, — промовила і рушила до потягу. — Тебе не забуду.

— Зажди! — він поспішив за нею, хапаючи за руку. — Мій подарунок! Ти забула.

Біля самого потягу Валерія зупинилася, дивлячись як він простягає їй пакуночок. Мовчки взяла його, притискаючи до грудей, мов то був найцінніший зі всіх скарбів світу. Він перехопив її вільну руку, у відчаї утримуючи пекучий погляд на своїх очах, а тоді повільно випустив холодні пальці зі своїх, відступаючи.

— Прощавай, — видихнула, піднісши долоню до вуст та стримуючи чергову порцію ридань, а тоді кинулася до потягу, стискаючи свої речі та білет.

Ще мить, лише мить, Дем’ян у розпачі дивився їй у слід, а тоді в декілька кроків опинився поруч, обхоплюючи долонями талію й рвучко повертаючи до себе. Очі її розширилися, а вуста розімкнулися, але вона не видала ані звуку.

— Ти не можеш дозволити собі більшого, а я можу. І дозволяю. Це єдине, що мені лишається, — прошепотів, а тоді схиливши голову накрив її вуста своїми. Так ніжно, так трепетно, ледь відчутно, мовби боявся зробити боляче своїм доторком.

Валерія завмерла, а потім все ж відповіла на поцілунок, забуваючи де вона й хто вона.

Не відпускаючи її вуста, Дем’ян лагідно провів кінчиком великого пальця по ніжній щоці, стираючи крапельки сліз, а тоді прихилився чолом до її чола, розплющуючи очі:

— За це я вибачатися не буду.

— І не треба, — заперечно хитнула головою.

— Я хотів сказати дещо, але думаю ти й так усе знаєш.

У відповідь Валерія торкнулася долонею його щоки, провела невидиму лінію пальцями по вилиці, колючому підборідді, а тоді нижній губі. Затамувавши подих, він спостерігав за нею, насолоджуючись п’янким відчуттям від доторку її рук. Вона нерішуче потягнулася до його вуст, заплющуючи очі, і вдихаючи вже такий рідний запах шкіри його куртки, змішаний з ароматом готельного лосьйону. Дем’ян дозволив їй вести у тому танці, сам лиш відповідаючи її вимогливим вустам.