Розділ 13

— Я не можу, — прошепотів Дем’ян, у відчаї здіймаючи долоні вгору та стискаючи їх у кулаки. — Далі вже не можу.

Він швидко рушив від гурту та слухачів, котрі насолоджуючись музикою, з неменшою цікавістю спостерігали за драмою, що розігрувалася просто львівського неба.

Прихиливши до розпашілих щік крижані долоні, Валерія дивилася йому вслід, настільки ошелешена та збентежена, що й дихати не могла, не те що рухатися.

— Ти що божевільна, любко? — раптом мовила жінка, котра стояла чи не найближче до неї. — Таких хлопів хіба-що божевільні втрачають!

Валерія розгублено та перелякано поглянула на неї, мовби намагалася зрозуміти хоч слово зі сказаного, а тоді чимдуж кинулася за Дем’яном.

Він йшов кудись вперед не озираючись. Валерія уявлення не мала, куди вела та дорога, не звертала уваги на біль в ногах від підборів, стискала в руках свою сумочку та маленький подарунковий пакунок і майже бігла вперед, розуміючи, що попри все відпустити його не може.

Так, він мусив зникнути з її життя, а вона з його, тому що інших варіантів просто не існувало, але якщо те Валерія приймала, то не приймала отаке прощання. Вона не знала, ким вони стали одне одному, але точно знала, що розійтися мов чужі люди, не мають права. Вона собі того до скону не пробачить.

Черговий різкий порив холодного осіннього вітру безжалісно полоснув її по обличчю, розвіяв по спині волосся, ледь не вирвав з рук речі й вона притисла їх до грудей.

— Зажди! Чуєш, зажди! — видихнула йому в спину.

Дем’ян таки зупинився, але не поспішав обертатися.

Валерія бачила, відчувала, як напружилося його тіло, чула як шумно та важко він дихав, все дивилася на його розправлені плечі й слів добирати більше не хотіла. Врешті зрозуміла, що найщиріші ті, котрі линуть одразу з серця, не проходячи цензуру у мозку.

— Мені сказали, що таких як ти, втрачають хіба-що божевільні, — мовила геть тихо. — І це щира правда. Таких як ти, втрачати просто гріх. Але я не можу тебе втратити, бо ти не мій. Не мій, чуєш?

Дем’ян стояв незворушно, мов висічений зі скелі, і Валерія навіть уявити собі не могла, що діялося в ту мить в його душі.

— Господи! Дем’яне, все стало так складно, що я вже нічого не розумію. Я не розумію, що діється навколо мене. Я приїхала в це місто з однією-єдиною метою — покінчити з життям, котре стало непомірною ношею. Приїхала сюди, бо це дуже далеко від мого дому, бо тут мене ніхто не знає й були великі шанси, що так і не впізнає. Я не хотіла, аби Стефа знала, що зробила її мама. Доля вирішила інакше, бо послала мені тебе. Саме тебе! Певно ми маємо щось спільне. Не знаю, чи так можна казати, чи так можна думати, але таки ділимо щось одне на двох десь глибоко в душі. Я знала, вже в ту першу мить знала, що ти стоїш поруч не дарма. Розуміла, що відіграєш величезну роль, але присягаюся, не знала, що відчую до тебе в подальшому, що вже відчуваю. Мене воно лякає і жахає, бо не знаю, як так могло статися.

— І я не знаю, — відповів хрипко.

— Дем’яне, я такого не планувала, — Валерія у відчаї опустила руки. — За декілька годин поїду і ти більше ніколи мене не побачиш. Завтра поверну на твою картку всі гроші, котрі ти витратив і все. Зникну, наче кошмар, котрий тобі наснився вночі. Саме тому я попросила вибачення. Вибач, що ввірвалася в твоє життя, що зіпсувала його своєю появою. Вибач!

— Ти не кошмар, — Дем’ян врешті обернувся до неї, вдивляючись у змарніле обличчя. — Невже ти не бачиш? Невже не розумієш, що я не хочу… Не хочу тебе відпускати. Саме тому сказав пробач. Пробач, бо я вже не можу тебе відпустити.

Валерії здалося, що з неї раптом викачали всю кров до останньої краплини, а замість влили у вени пекучий алкоголь, від котрого здерев’яніло і тіло, і душа, і навіть мозок.

— Обійми, — попросила так жалібно, що у нього в грудях похололо.

Рвучко підступивши, Дем’ян захопив її в свої теплі обійми. Сумочка ковзнула з її руки на бруківку, за нею туди ж повільно опустився і пакуночок. Валерія обвила його шию руками, пригортаючись так довірливо і так міцно, як тільки могла.

— Здається, більше нерозкритих питань у нас не лишилося, — прошепотів. — Тепер вже точно не лишилося недомовленого.

— І часу також не залишилося, — відповіла, притискаючись щокою до його шкірянки і вдихаючи його запах. Знала, що зовсім скоро він перетвориться лише на спомин, як і сам Дем’ян.

— Часу у нас трішечки більше, — Дем’ян повернув голову в бік ратуші. — Маємо ще годинки чотири. Але жартами я вже тепер точно не зможу…

— Просто будь собою, — Валерія підвела свій погляд, насолоджуючись близькістю, котра була між ними. — Бо ти дійсно неймовірний. Один такий і це правда. Завжди пам’ятай!

— Не хочу пам’ятати, — хитнув головою він. — Хочу чути кожного дня. Чути з твоїх вуст.

Валерія винувато зітхнула:

— Якби лиш я могла…

— Ні слова більше. Я вже казав, давай залишимо весь сум та гіркість на мить прощання. Не зараз, — лагідно торкаючись кінчиками пальців її щоки, Дем’ян жартома ущипнув її за носика. — Ти як та крижинка. З цим треба щось робити.

— То роби, — всміхнулася вона.

— У мене декілька варіантів, але не всі тобі будуть до вподоби, — розсміявся він, силоміць проганяючи залишки печалі зі свого обличчя.

— А казав, жартами вже не зможеш, — нагадала, стискаючи його руку.

— Треба купити тобі якусь торбину, аби ти не несла оце все в руках, — скосив погляд на її речі. — Не дуже пасує рвана сумочка до такого пальто та чобітків.

— А торбина пасуватиме, — дзвінко розсміялася вона. — Шановний, та ти просто законодавець моди!

— Не хочеш, як хочеш, — стиснув плечима. — А ідея була гарна.

— В мене є краща ідея, — Валерія діловито стягнула його рюкзак з плеча та розстібнувши, запхнула в нього пакуночок і свою сумочку.

— Так краще? — хитаючи головою, поблажливо усміхнувся. — Нічого іншого вигадати не могла?

— Так просто суперово, — Валерія задоволено потерла долоні.