Розділ 12

Валерія повільно опустила телефон, стискаючи його в руці так міцно, що заболіла долоня. Все ще дивилася на трамвайну колію, але нічого не бачила перед очима. В душі чи не вперше з миті, як покинула квартиру у Києві, було тихо, але разом з тим порожньо. Так порожньо, наче у домівці, з котрої вивезли всі меблі, до блиску вичистили кожен закуток та виставили на продаж. З її душі зовсім зник затишок. На щоках раптово відбився різкий порив вітру і Валерія нашвидкуруч стерла долонею з них солону вологу.

Нічого не кажучи, Дем’ян зупинився поряд з нею, теж вдивляючись у трамвайні колії, по котрим якраз котив барвистий трамвай, наповнений людьми.

— Ти замерзла, — врешті тихо промовив він.

Валерія ще мить дивилася на трамвай, а тоді мовчки розвернувшись, повільно прихилилася чолом до його плеча. Дем’ян чогось розгубився, але то тривало зовсім трохи. Обережно поклавши руку на її плече, пригорнув до себе, опускаючи підборіддя їй на маківку.

— Я знаю одне місце, де ми зможемо трохи зігрітися, — так само тихо промовив через хвилину. — Ти вся тремтиш.

У відповідь Валерія стиснула пальцями його шкірянку, обхоплюючи за пояс. Дем’ян зімкнув вуста в жорстку лінію, ледь помітно втягаючи в себе повітря ніздрями. Валерія знала, що мусила відпустити його, у всіх сенсах того слова, але не могла. Просто не могла навіть ворухнутися, бо по всьому тілу відчувалася непомірна слабкість.

— Ви довго говорили, — мовив він, ніжно перебираючи пальцями пасма її волосся.

— Справді? — долинув її голос, приглушений його курткою.

— Так. Хвилин двадцять, не менше.

— Я навіть не помітила, — Валерія таки опустила руки, стискаючи свою сумочку, й відступила, помічаючи у його руці паперовий подарунковий пакуночок.

— Так, — Дем’ян прослідкував за її поглядом і ніяково простягнув його вперед. — Ну не можна ж бути у Львові і поїхати додому ні з чим, без жодного сувеніру. То просто злочин.

Валерія взяла пакуночок і пригорнула до грудей, знову всміхаючись крізь сльози.

— То як щодо того місця, про котре я казав? Пропозиція ще в силі, — підбадьорливо кивнув в бік. — Це зовсім поряд.

Валерія згідно хитнула головою.

Вже за якихось п’ять хвилин, не більше, вони опинилися перед дверима, над котрими возвеличувався гордовитий напис на чорному фоні: «Тут народилась львівська кава». Валерія одразу ж звернула увагу на оформлення екстер’єру: мішки з традиційними емблемами та великі слоїки з кавою, котрі прикрашали вхід з обох боків від важких дерев’яних дверей.

— І кав’ярня, і книгарня, і музей? — здивувалася вона.

— Саме так, — всміхнувся Дем’ян, пропускаючи її вперед. — Саме так!

Дем’ян, як виявилося, мав рацію, бо Валерія й справді нічого подібного в житті не бачила. Вона з захватом роздивлялася затишний інтер’єр, вдихала незрівнянний аромат кави, котра смажилася просто на очах, тремтіла від захвату, коли вони спускалися кам’яними східцями у підвальне приміщення, торкалася пальцями прохолодних каменів кладки. А ще слухала коротеньку, але змістовну розповідь Дем’яна про історію закладу. Як виявилося, він бував там доволі часто з компанією своїх друзів.

Коли вони опинилися внизу, офіціант одразу ж запропонував дві каски і Валерія трохи збентежено поглянула на Дем’яна.

— Ти ж у Копальні Кави, чого дивуєшся? — всміхнувся, поправляючи свою каску, та всівся за маленький круглий столик. — А тепер починається шоу.

Валерія аж заклякла від того, що було далі.

Молодий хлопчина підійшов до них з паяльною лампою і з усмішкою підморгнув Валерії. Вона, все ще не розуміючи, що діється, інстинктивно притислась до Дем’яна. В наступну мить вогонь з лампи спалахнув просто перед її очима, торкаючись краю металевого горнятка, по вінця наповненого карамельною кавою. Стиснувши пальцями лікоть Дем’яна, Валерія широко розплющеними очима слідкувала за полум’ям, котре жадібно торкалося кави, столу, а тоді ще й її каски. Зойкнувши й одразу ж розсміявшись зі своєї реакції, вона прихилилася щокою до Дем’янового плеча, чуючи, що він зі сміхом дякує офіціанту. Мило кивнувши на знак подяки й собі, Валерія ще декілька секунд дивилася на неймовірну карамель на каві, вдихаючи запашний аромат.

— Це наша славнозвісна запаяна кава. Чула про неї? — спитав Дем’ян, насолоджуючись її дитячим захватом.

— Чесно? Ніколи, — зізналася Валерія. — Я ніколи не цікавилася Львовом. Я взагалі ніякими містами не цікавилася. А дарма!

— А відпочинок, літні канікули? Ви обирали закордонні поїздки? — поцікавився, киваючи на каву. — Смакуй! Вже можна.

Валерія взяла ложечку і обережно зачерпнула густу пастоподібну масу, котра була щедро присмажена зверху:

— Ні. Ми ніде не бували. Артем вважає, що оскільки живемо в столиці, все найкраще знаходиться під носом, — Валерія аж очі заплющила від задоволення, куштуючи. — О, Боже! Це щось неймовірне.

— Кожне місто красиве по-своєму: особливе й неповторне. Кожне має свою родзинку, котру неодмінно треба побачити та відчути. З цього й складаються щасливі миті життя, — Дем’ян все дивився на неї, поволі збираючи до купи думки. — Я радий, що тобі сподобалося. Згадуючи твою реакцію на еспресо…

— Не порівнюй! — розсміялася Валерія. — Отже ми починали з такого собі, щоб потім, в кінці, все ж спробувати найкраще? Оте справжнє, львівське, заради чого дійсно треба тут побувати?

Дем’ян пильно вдивився в її обличчя, дещо ефемерне у тьмяному світлі приміщення. Він змусив її утримати свій погляд на ньому й хрипко відповів:

— Саме так! Тільки якщо починаєш з незначного, розумієш всю цінність справді найкращого.

Валерія стихла, перебираючи в голові думки, а тоді промовила:

— Він сказав, що справді хвилюється за мене. Сказав, що все вийшло геть огидно, а мало бути не так. Питав, де я і що надумала. Просив повернутися, бо Стефа сумує і хоче до мене.

Дем’ян шкірою відчув, як боляче далися їй ті слова:

— Отже злякався, що не може тебе знайти?