Розділ 9

За вікном вже посвітлішало. Небо стрімко набувало сіруватого відтінку, туман, в котрий був огорнутий сонний Львів, поступово розсіювався, і день чогось обіцяв стати погожим та ясним. Люди прокидалися та нехотячи поспішали по своїм звичним справам.

Лиш Валерія не поспішала нікуди.

Вона лежала на краєчку ліжка, загорнувшись у ковдру мов у кокон, і дивилася на клаптик сірого неба за вікном, глибоко та рвано дихаючи. Дуже хотілося обернутися та поглянути на Дем’яна, але вона не наважувалася.

А він сидів на ліжку, підсунувши під плечі подушку та притискаючи її до узголів’я. Задумливо дивився кудись на білосніжну стелю, намагаючись зібрати до купи всі думки, котрі хаотичним роєм кружляли в голові. Після почутого від Валерії, власні проблеми здавалися геть несуттєвими та дрібними. Хотілося їй допомогти, але Дем’ян розумів, що як і раніше, єдине, що може зробити — купити їй квиток додому.

Повільно повернувши голову в її бік, Дем’ян невагомо провів долонею по центру ліжка, котре наче уявна межа відділяло їх одне від одного. Долоня затрималася біля тендітного плеча, але зімкнувши її в кулак, Дем’ян миттєво відвів його подалі. Хоч Валерія й лежала до нього спиною, геть загорнувшись в ковдру та залишивши йому лише покривало, він знав, що вона так і не зімкнула очей. Як і він сам.

— Ти маєш поговорити з ним, — врешті мовив.

— Я знаю, — почувся її тихий голос.

— Ви мусите поговорити. Він вчинив огидно, але чогось мені здається, що вже й сам це розуміє, — продовжив Дем’ян.

Валерія раптом схопилася з ліжка, обертаючись до нього:

— Ти можеш дати мені свій телефон?

Дем’ян мить дивився на неї, а тоді мовчки взяв з приліжкової тумби телефон й простягнув їй. Валерія швидко натиснула потрібну комбінацію цифр і затамувала подих в очікуванні відповіді.

Десь за секунд тридцять в динаміку запанувала тиша і Валерія аж зблідла, а тоді почувся чоловічий голос:

— Хто це?

Дем’ян тактовно підвівся та обігнувши ліжко підійшов до вікна, ховаючи руки в кишені джинсів. Погляд його був прикутий до панорами за склом, але вся увага насправді кружляла навколо голосу Валерії.

— Це я, — зрештою мовила вона. — Так, жива й ціла… Телефон розбився… Нам треба поговорити… Добре, що ти згоден зі мною… Знаю… Ні, я не місті… Повернуся сьогодні… Як Стефа?

Валерія знову розплакалася, стискаючи в руках телефон.

Дем’ян не чув жодного слова, котре казав їй Артем, але не наважувався спитати. Натомість стояв та дивився у вікно, глибоко вдихаючи та видихаючи, й уявлення не мав, що робитиме далі.

В кімнаті продовжувала панувати гнітюча тиша і Дем’ян обернувся, помічаючи, що Валерія дивиться кудись перед собою, а дисплей телефону вже навіть згас.

— Ти скажеш йому? — спитав хрипко.

Валерія не зводила погляд на нього, мовби й не чула, але за мить так само хрипко відповіла:

— Ні.

Дем’ян мовчки кивнув, знову обертаючись до вікна. Валерія ж обдумувала ту коротку розмову, котра відбулася між нею та Артемом. Намагалася прокрутити на уявній плівці кожне слово, котре почула від нього та котре сказала сама. Все стало ще важче, але разом з тим і набагато легше.

— Вже шоста, — промовив Дем’ян, поглядаючи на свій наручний годинник. — Навіть не віриться, що ми не спали всю ніч.

— Мені так шкода, що я тебе в це втягнула, — промовила Валерія.

— Ти зараз тут і навіть знову дещо всміхаєшся. Я радий, що ти мене в це втягнула, — відповів він. — Радий, що все так, а не інакше.

Якусь мить Валерія пронизливо вдивлялася в його силует навпроти вікна, а тоді врешті зізналася:

— І я рада, що все так, а не інакше.

Мовби гора з плечей звалилася у Дем’яна після тих слів. Досі Валерія говорила, що не знає, чи вдячна за те, що він її врятував, а тепер нарешті визнала, що рада тому.

Розуміючи, що зараз він мусить опанувати себе, Дем’ян звично усміхнувся їй:

— Сходжу, погляну чи є тут сніданки, аби знову не телефонувати на рецепцію. Не хочу, щоб нам наплювали в омлет.

Валерія теж всміхнулася:

— Ти невиправний. Я вже казала тобі?

— Так. Неодноразово, — кивнув він, накидаючи куртку на плечі. — А ще, що я божевільний. І здається ще щось, вже й не згадаю.

Валерія дивилася, як він йде до передпокою, знову переживаючи відчуття, наче стоїть на прогоні під сімома швальними вітрами. Почувши, що двері зачинилися, вона повільно опустилася назад на ліжко, притискаючи долоні до щік, й міцно заплющила очі.

Дем’ян  спустився до вестибюлю і оминувши рецепцію, вийшов на вулицю, втягуючи в себе свіже вранішнє повітря. Прихилившись до стіни біля дверей, спробував проаналізувати ситуацію ще раз. Нічого не вдавалося. Роззирнувшись, він швидко перейшов проїжджу частину та зупинившись біля невеликого магазинчика, купив пачку сигарет. Там же її розпакувавши, витягнув одну та стиснувши в зубах, обмацав кишені куртки, шукаючи запальничку. Клацнувши нею та втягнувши в себе порцію ароматного диму, Дем’ян звів погляд на готель, десь на рівень третього поверху, де знаходився їхній номер. З самого початку, з тієї миті, як ступив до Валерії на пероні і ляпнув перше, що спало на думку, аби втримати на місці, вже знав, що з нею не все гаразд і в її житті справжня драма. Проте навіть припустити не міг, що все аж настільки жахливо. Все думав, думав над тим, що ж йому робити і розумів, що нічого не може вдіяти. Лише вона одна могла щось змінити у своїй життєвій ситуації. І її чоловік. Від них двох залежало майбутнє стількох людей: маленької дівчинки, котра була Дем’яну чогось вкрай схожа на Валерію, Марини, Артема, Валерії, а тепер вже й його самого.

Струсивши попіл з кінчика сигарети, Дем’ян глянув на годинник і зробивши ще декілька глибоких затяжок кинув недопалок до смітника. Сховавши руки до кишень шкірянки, швидко повернувся до готелю та підійнявся на третій поверх.

Наблизившись до їхнього номеру, начепив на обличчя звичну усмішку, котра вже на жаль була вкрай фальшивою, та прочинив двері. Неспішно ступив з передпокою до кімнати і раптом зупинився на порозі, прихиляючись плечем до одвірка. Більше аніж дихати, захотілося затримати ту мить на цілу вічність.