Розділ 8

Вода, котра текла з душу, обпікала шкіру, але Валерія умисно не додавала холодної, бо здавалося, тільки так зможе змити з себе всю важкість та абсурдність свого життя. Мовчки питала себе, що коїть, питала, що тепер буде далі і нащо небеса послали їй Дем’яна, але ж відповіді чекати було марно.

Разом з водою стікали хвилина за хвилиною, все швидше наближаючи її до ранку, до нового дня, а що з ним робити, Валерія не знала. Була така налаштована на те, що наступного світанку вже не зустріне, що навіть не думала про інший розвиток подій.

Дем’ян змінив геть усе в корені, але як вона йому вже зізналася, ще й досі не була впевнена, чи вдячна за те.

Врешті зрозумівши, що вже досить довго знаходиться у ванній кімнаті, Валерія неохоче вимкнула воду та насухо витершись, натягнула на білизну один з халатів, котрий висів на гачку біля дверей. Взявши сукню та нейлонові колготки, повільно вийшла у передпокій. Ноги дещо розслабилися і стопи вже не так боліли від тривалого ходіння на високих підборах. Та й тіло відійшло від холоду, котрий тримав її в полоні останні декілька годин.

Притискаючи до себе сукню, а під нею ховаючи колготки, Валерія сором’язливо ступила в кімнату, помічаючи Дем’яна на ліжку. Він лежав зігнувши одне коліно та підперши голову рукою і здавалося дрімав. Валерія розгубилася, не знаючи, що їй робити: розбудити його, аби він сходив у душ, чи залишити в спокоєві, аби хоч трохи відпочив.

Безшумно підійшовши до стільця, на котрому лежала її сумочка, Валерія обережно запхнула до неї колготки і розправивши сукню на спинці стільця, озирнулася. Думка про те, аби лягти в ліжко поряд з малознайомим чоловіком жахала і колишня Валерія ніколи б собі того не дозволила, але ж від колишньої в ній залишилася хіба-що зовнішня оболонка та сукня, котру їй на річницю купив Артем.

— А скільки разів він лягав у ліжко з іншою жінкою і не просто поруч, — ледь чутно заворушилися її вуста, коли Валерія присіла на краєчок ліжка, опускаючи тремтячі долоні на коліна.

— Я ляжу на підлозі, — долинув до неї незвично хрипкий голос Дем’яна.

— Вибач, я не хотіла тебе будити, — винувато хитнула головою Валерія.

— Я не спав, — Дем’ян мить дивився на її спину, а тоді повільно підвівся з ліжка. — Щось вони довго з тією кавою.

— Ти йди в душ, а я заберу, — Валерія спробувала бути такою ж невимушеною, якою була у «Львівському Потязі», але чогось вже те давалося вкрай важко.

Дем’ян згідно кивнув та пішов до ванни.

За декілька хвилин почувся стукіт у двері та голос покоївки, котра принесла довгоочікувану каву. Валерія відчинила двері і хвилини три вибачалася за те, що вони потурбували рецепцію о такій порі. Жінка здивовано подала їй піднос та всміхнувшись пішла.

Валерія поклала сріблястий піднос на невеличкий овальний столик, що стояв під стіною біля вікна, а тоді визирнула на вулицю, повністю провертаючи жалюзі. До п’ятої ранку залишалося якихось п'ять хвилин і сонне місто вже потроху починало ворушитися та потягуватися. Десь на горизонті починало жевріти небо, десь вже вимикалися вивіски нічних закладів, врешті зачиняючись, десь було чутно досвітнє каркання ворон та гавкіт собак.

Чогось Валерії згадався Дем’янів термос і вона навіть подумала, що можна запропонувати повернутися та пошукати його. Собаки ж точно його не з’їли. А потім раптом дійшло, що вона просто шукала нагоди, аби побути з ним ще хоч трішечки. Розуміючи, яка дурня з нею коїться, Валерія хитнула головою, наче проганяючи негідні думки. Звичайне добре ставлення, співчуття з боку незнайомої людини, вже приймала за якусь особливу симпатію. А потім визнала, що їй останнім часом так не вистачало доброго слова, що вона, як ті голодні собаки кидалися на термос, ладна була душу віддати за звичайну людську доброту.

— Кава холоне, — Дем’ян повільно зачинив двері ванної, роззираючись по кімнаті. — Вже було подумав, що загубив тебе.

— Так, тут дуже легко загубитися, — всміхнулася вона, відмічаючи, що він, на відміну від неї, халат не одягнув, а залишився в своїх джинсах та сорочці. В голову знову полізли дурні думки стосовно того, що він про неї думає насправді.

— О! У нас тут навіть молоко є. Які завбачливі. Напишу їм гарний відгук, як виселятимемося, — пожартував Дем’ян, сідаючи на ліжко по-турецьки та беручи одне білосніжне горнятко. — Бери, поки ще гаряча.

Валерія без особливого ентузіазму підійшла до ліжка та взяла друге горнятко. Дем’ян враз помітив зміну її настрою, намагаючись зрозуміти, що саме стало першопричиною. Ковтнувши запашної кави, але недодаючи ні молоко, ні цукор, він знову глянув на Валерію. Вона ж поринула в якісь свої думки, зрештою присідаючи навпроти нього та стискаючи вільною рукою поли свого халату.

— Я не корінний львів’янин, тому якщо ти прийняла мене за такого, можу йти в актори, — раптом промовив, дивлячись кудись повз неї. — Народився та виріс у селищі за тридцять кілометрів звідси. Проте починаючи зі студентських років весь час живу тут. Якщо не рахувати року за кордоном звісно.

Валерія розсіяно кивнула, теж дивлячись кудись повз.

— Чого він відібрав у тебе дочку? — врешті прямо спитав Дем’ян, роблячи ще один ковток терпкого напою.

— Бо така з мене матір, — голос її враз пішов тріщинами.

— Нехай я знаю тебе геть нічого, але в ці слова точно не повірю, — заперечив Дем’ян, пильно дивлячись на неї.

— Я теж не в місті народилася. Батьків не маю. Виховувала мене тітка, котра й сама ледь кінці з кінцями зводила, — зітхнула Валерія. — Коли я поїхала до міста навчатися на кондитера, навіть не уявляла, що робитиму зі своїм життям. Десять років минуло з того часу, а я досі не уявляю, що з тим життям робити.

Дем’ян розтулив вуста, аби щось сказати, але натомість знову ковтнув кави.

— На роботу я потрапила до одного ресторанчику, навіть не ресторанчику, а так, кав’ярні з десертами. Там і познайомилася з Артемом, — Валерія сумно всміхнулася. — Я була ніким, він був сином власника і до того ж старшим на десяток років. Нащо я йому здалася, не розуміла. Дурненька дівчинка з маленького села, сіра мишка без краплі впевненості та харизми. Що він міг в мені знайти?!