Розділ 7

Дем’ян мовчав, чомусь сповільнюючи свій хід, хоча того певно й сам не помітив. Його кроки стали якимись невпевненими, а на обличчі, попри алкогольний дурман, просочувалася розгубленість. Валерія хвилину чи дві спостерігала за ним, а коли врешті зрозуміла, що він так і не збирається вимовити й слово, шумно втягнула в себе повітря.

— Овва! — Дем’ян спробував звично всміхнутися, але не вийшло зовсім. — Овва!

Валерія запитально глянула на нього, звівши брови.

— Одна справа будувати якісь власні домисли, але зовсім інша почути все з твоїх вуст. Десь в глибині душі, чесно зізнаюсь, я ще тримав надію, що помилився. А виявляється, ти таки й справді…

— Можемо розпрощатися просто тут, — стиснула плечима вона. — Не проблема.

— Ні, я не збираюся з тобою прощатися, — на мить він змовк, а тоді швидко продовжив. — Принаймні не зараз.

Валерія роззирнулася та примружила очі, намагаючись розгледіти назву вулиці, котра виднілася на розі однієї з будівель:

— Ми вже в центрі?

— Так. Здається вже так, — кивнув Дем’ян. — Он там Львівський Державний цирк.

— Мило, — голос Валерії знову звучав розсіяно і разом з тим вкрай байдуже.

— Запропонував би зайти, але ж не о четвертій ранку, — всміхнувся Дем’ян, все ще намагаючись хоч якось розрядити напругу, котра висіла між ними.

— Вже четверта? — на її обличчі промайнуло щось схоже на жаль.

— Майже. Без чверті, — Дем’ян важко зітхнув. — Я не знаю, що нам робити далі. Певно одного шота мені вже замало.

— Тобі не треба напиватися, аби почуватися комфортно. Принаймні зі мною точно не треба, — щиро відповіла Валерія. — Якщо звісно для тебе має значення думка невдахи, котра навіть з життям рахунки звести, як нормальні люди, з першого разу не може.

Дем’ян розсміявся:

— Дотепно. Я сподіваюся, що це ти так пожартувала?! Чорний гумор і все таке.

Валерія байдуже стиснула плечима.

— Чого ти пішла з бару? — миттєво змінив тему він. — Я думав, тобі було там комфортно.

Мовчки Валерія йшла поряд з ним, роздивляючись навколо себе. Вже встигла зорієнтуватися, який шлях вони зрештою подолали. Вийшли від вокзалу Чернівецькою, а далі Дем’ян вивів її на Городоцьку, вздовж котрої й трималися аж до самого центру.

Попереду зненацька показався величний силует, огорнутий рідким сизим туманом. Ні з чим досі Валерією баченим, він був не порівнюваний.

— Звертаймо на Проспект, — Дем’ян вказав їй рукою вліво. — Це Проспект Свободи, а ось це — славнозвісний Львівський оперний театр. Він відомий по всій Європі.

— Я чула про нього, — кивнула Валерія, зі щирою цікавістю дивлячись на дещо витягнуту споруду, котра м’яко сяяла в світлі нічних ліхтарів.

Вони пройшли вздовж будівлі, а тоді Валерія побачила фасад з дивовижної краси скульптурами, що вінчали дах.

— Аж дух перехоплює! — прошепотіла захоплено. — Неймовірна краса!

— Так, — погодився Дем’ян, але дивився він в ту мить вже не на театр.

Валерія зачудовано оглядала помпезну будівлю в стилі неоренесансу, прикрашену коринфськими колонами та декорованим фронтоном. Торкалася долонями холодної кладки, вдихала аромат нічного міста і чомусь усміхалася, заплющивши очі.

— Ось тут і витає справжній дух Львова. Я так думаю, — промовив Дем’ян, не відриваючи свого погляду від її обличчя. Чи не вперше за весь час з тієї миті, як вони покинули залізничний вокзал, Валерія виглядала справді умиротвореною та розслабленою. В грудях його на мить стало тепло й затишно від того.

— Ти правильно думаєш, — Валерія відхилилася від стіни й підійшла до нього. — Я погоджуюся з тобою.

— Це ти ще Високий Замок не бачила, — всміхнувся він, милуючись її обличчям, освітленим фантастичною підсвіткою театру.

— Хіба нам щось заважає й його побачити? — запитала, грайливо вигинаючи брову.

— Одразу видно, що ти свій хлоп, — розсміявся він.

— Який вишуканий комплімент, — сміючись вона ступила до величезного фонтану, у формі складного квіткового орнаменту.

Дем’ян з усмішкою глянув їй у спину, ледь помітно хитнувши головою, а тоді ступив слідом:

— То чого ти пішла з бару?

Валерія дивилася на фонтан, щиро жалкуючи, що він вже не працює. Відповідати не поспішала.

— Гей! Дуже не чемно з твого боку отак мовчати, — продовжив. — Де ваші манери, пані?

— Тобі було весело. Я вирішила, що не варто тобі вештатися зі мною далі по місту, а краще розважитись в компанії гарненької дівчини, — сама не очікуючи від себе такої щирої відповіді, вимовила Валерія.

— Ну, для мене ще не все втрачено, — Дем’ян демонстративно змахнув клаптиком серветки, на котрому були нашкрябані якісь цифри, перед самим носом Валерії.

— О, Боже! — глузливо всміхнулася вона. — Невже таке ще досі роблять, чи дівчинка передивилася американських мелодрам?

— Не знаю, що там вона, але номер телефону я маю, — відповів.

— Тоді повертайся і проведи врешті час весело та з користю, — Валерія схилила голову до плеча, з під примружених очей дивлячись на нього.

— Але я не хочу повертатися до неї, — Дем’ян зім’яв серветку в руці і усмішка його раптом змінилася.

Валерія не розуміла, в чім саме були ті зміни, але відчула їх шкірою.

— А чого ж ти хочеш? — голос її зрадницьки затремтів, а подих перехопило.

— Ну, — задумався він. — Потанцювати біля ось цього фонтану з панянкою, схожої на котру, я ще в своєму житті не зустрічав.

Валерія відчула, як до блідих щік прилила кров, а в животі солодко защеміло, але роззирнулася навколо, наче шукаючи поглядом ту уявну панянку.

Він знову розсміявся, запитально дивлячись на неї.

— Ти жартуєш? Гей, комусь тут вже забагато палаючих коктейлів, — знітилась.

— Зараз четверта ранку, площа геть порожня, я п’яний, а тобі нічого втрачати, — стиснув тонкі вуста в грайливій усмішці Дем’ян. — Давай! Інколи дурниці робити навіть приємно.