Розділ 6

— Спершу ти! — голова Валерії вже злегка йшла обертом, а язик приємно терпнув, хоча вона навіть половини коктейлю ще не осилила.

Дем’ян криво всміхнувся, поглядаючи на неї крізь порожню склянку з під свого коктейлю.

— Так, ти перший, — ствердно кивнула, ковтаючи прохолодний напій вже без соломинки.

— Чому ти така впевнена, що я маю про що розповідати? — все ще всміхався Дем’ян.

— Хто ті молодята на світлині? — Валерія відчула, як коктейль чарівним чином додає впевненості та дозволяє сміливо глянути йому у вічі.

— А хтось казав, що не заглядає у чужі телефони, — насмішкувато відповів Дем’ян. — Ой, як то невиховано!

— Замовкни, — Валерія відмахнулася, закочуючи очі.

Дем’ян розсміявся:

— Зараз ти геть не схожа на ту панянку, котру я зустрів на залізничному вокзалі. Навіть дивно. Цікаво, котра ж ти справжня?

Валерія ковтнула, десь на окраїні свідомості відчуваючи сором за свою поведінку, але нічого йому не сказала.

— Перепрошую, можна питання? — до них підійшла симпатична дівчинка-студентка, кокетливо поглядаючи на Дем’яна. — Пообіцяйте не побити мене за нього.

Валерія напружено поглянула на Дем’яна, мовчки передаючи йому право спілкування.

— Не можемо обіцяти, бо ще не чули питання, — відповів він насмішкувато.

— А ви разом? Ви пара? — випалила вона.

Валерія вже рота розтулила, аби відповісти, але Дем’ян її випередив:

— А що?

— Якщо ні, то чи не станцюєте зі мною? — п’яно розсміялася дівчина.

— О, ні! Ми не пара. Ні, — пробелькотіла Валерія. — В жодному разі.

Крихітну частку секунди Дем’ян пильно дивився на неї, а тоді теж розсміявся:

— Ні, ми не разом. Не пара.

— Супер! — мовила дівчина. — То станцюєте зі мною?

— Я… Так, а чому б і ні? — Дем’ян з усмішкою поглянув на Валерію і той погляд, на відміну від попереднього, вона помітила.

— Так, він потанцює. Він круто танцює, — продовжувала белькотіти Валерія. — Я собі так думаю.

Ні Дем’ян, ні незнайомка її не чули, бо вже зливалися в танці поряд з іншими парами на танцювальному майданчику.

Валерія миттєво відчула себе наче на прогоні, відкрита всім шквальним вітрам.

— Повторити? — долинув до неї тихий голос.

Валерія звела погляд на бармена, котрий зі стандартною усмішкою закладу дивився на її хайбол.

— Ні, — хитнула головою у відповідь. — Мені вже досить.

Бармен зрозуміло кивнув та відійшов до іншого краю стійки, де його вже очікували клієнти.

Валерія відчула, як навертаються сльози. Вона сказала Дем’яну правду — то була геть не вона. Все, що робила після того, як зійшла з потягу на львівському вокзалі і до миті, коли допила свій коктейль, ніколи б не зробила справжня Валерія Шевцова. Ніколи б не зробила! То хто ж вселився в її тіло в ту мить, коли вона брала білет в один кінець до Львова? Валерія й гадки не мала.

— Що ти робиш? — прошепотіла сама собі. — Що ти в біса тут робиш, дурепо?

Валерія звела погляд на танцювальний майданчик, вишукуючи очима Дем’яна. Інтуїція не підвела — він справді вмів танцювати. Дівчина щось весело нашіптувала йому, не забуваючи й на мить про яскраву багатообіцяючу усмішку. Він усміхався у відповідь.

Валерія зненацька відчула різкий укол ревнощів.

Схопивши свою сумочку та навіть не застібнувши ґудзики на пальто, поспішно вийшла з бару, пірнаючи в холодну жовтневу ніч. Йшла вперед не озираючись. Куди саме йде, не знала. Будучи з Дем’яном, ще мала шанс на готельний номер та квиток додому, без нього не мала геть нічого, але ревнощі, котрі відчула в барі, відверто налякали, змусивши втікати якнайдалі.

Валерія намагалася згадати, куди саме треба йти, аби потрапити до центру, але не могла. Дем’ян не розповідав в деталях, а вона не цікавилася, бо ж він знав місто, як свої п’ять пальців.

Вітер, котрий підійнявся геть раптово, зірвав листя з поодиноких дерев, що були висадженні вздовж тротуару, і закружляв ним по бруківці, підганяючи кудись вперед. Волосся її розтріпалося і від акуратної укладки навіть сліду не лишилось. Валерія пригладила його, потім спробувала запхнути під пальто, зрештою згадавши про ґудзики.

— Я не заслужив навіть слова прощання? — почувся Дем’янів голос десь позаду.

Валерія відчула як зі сльозами, що викочуються з кутиків очей, приходить невимовне полегшення. Вона продовжувала стояти до нього спиною й навіть не думала озиратися, проте знала, що він прямує до неї.

— Куди ти втікаєш? Чого ти весь час втікаєш? Тобі ж нема куди тут йти, — Дем’ян зупинився позаду неї, а тоді рвучко схопив за плече, розвертаючи заплаканим обличчям до себе.

— Я можу піти в поліцію, — ковтаючи солоні сльози, вигукнула вона. — Так, грошей вони мені не дадуть, але дозволять зв’язатися з рідними.

— Точніше з твоїм чоловіком! — раптом жорстко промовив Дем’ян.

— Що? — Валерія зумілася від тих його слів.

—На твоєму безіменному пальці чіткий слід від кільця. Я дозволив собі припустити, що там зовсім недавно була обручка. Я ж маю рацію. Я знаю, — продовжив він.

— О, браво! — Валерія затремтіла всім тілом. — І що з того, пане Шерлок? Що?

Дем’ян на мить розгублено змовк, а тоді опанувавши себе тихо спитав:

— Ти від нього втекла? Він тебе скривдив?

— З чого ти зробив такий висновок? — аж сіпнулася Валерія.

— А чого ж тоді ти збиралася зробити на вокзалі те, що збиралася? — голос його ставав все тихшим.

— Що я збиралася зробити? — нервово розреготалася Валерія. — Що ти там собі надумав, га?

— Я надумав? — вибухнув Дем’ян, втрачаючи терплячку. — Я може й ідіот, але точно ще не сліпий. Не від гарного життя люди під потяг кидаються! То ж що таке треба переживати, аби надумати собі віку вкоротити! Це ж стільки розуму треба мати, або навпаки — не мати!

Обоє миттєво змовкли. Він доклав стиснутий кулак до рота, наче примушуючи себе змовкнути, а вона стиснула скроні руками, наче мозок собі витиснути хотіла.