Розділ 5

Валерія мовчки йшла поруч з Дем’яном, роздивляючись купу будівель, що тулилися одна до одної, вдихала холодне нічне повітря на повні груди й намагалася дати назву тому, що з нею відбувалося.

Яка ж норовлива та свавільна штука все-таки життя. Кожна людина беззаперечно переконана в тому, що саме вона господиня своєї долі, завзято вірить, що ладна змінити все в одну мить, а насправді ж воно не так.

Валерія думала, що поставить крапку там, де захоче, але життя похитало їй пальчиком перед носом та підкинуло милого хлопця з невичерпним джерелом гумору, котрому, по суті, тепер вона завдячувала кожним новим подихом. Все навколо раптом поділилося на оті славнозвісні «до» і «після», про котрі так люблять знімати мелодрами десь в Голлівуді. Позаду залишилося безмірно багато болю, а попереду сіріла невідомість, але Валерія відчувала, допоки поряд з нею отак крокуватиме Дем’ян, все буде гаразд. Чого мала таке відчуття, пояснити ще не могла.

— Щось ви там притихли? — мовив Дем’ян, наче відчув її душевний стан, та повернув голову. — Гей? Пані вже стомилася?

— Задумалася, — стиснула плечима вона. — Це все так дивно. Це ж зовсім не я.

— Хіба? Маєте роздвоєння особистості? — мить він дивився на неї геть серйозно, а потім вибухнув сміхом. — Перепрошую, не стримався. Лиш не ображайтесь. Мої жарти іноді геть дурнуваті.

Валерія теж зупинилася, зацікавлено роздивляючись його обличчя з великими карими очима та кумедною усмішкою на симпатичному обличчі:

— Невиправний!

— Це добре, чи все ж погано? — закусив нижню губу Дем’ян, чухаючи потилицю.

— Я ще не вирішила, — чесно відповіла.

Дем’ян навіть не спробував приховати своє розчарування і саркастично вигнув кутик рота:

— Думав, ви з тих панянок, котрі радше трохи збрешуть, але співбесідника не образять.

— Взагалі-то я саме така, але з вами…

— Я на те не заслуговую, — продовжив насміхатися він.

— Ні, я не хочу вам брехати, — відповіла, придивляючись у темінь провулку, що тягнувся по ліву руку.

Дем’ян збирався щось відповісти, але не встиг, бо раптом з того провулку почулося загрозливе гарчання. Миттєво Валерія хитнулася вперед, але він перехопив її руку, до болю стискаючи зап’ястя. Вона запитально глянула на нього.

— Не рухайся! — його погляд був спрямований до купки собак, що оскаливши гострі зуби, загрозливо гарчали на непроханих на їхній території гостей.

Валерія завмерла, навіть дихати забувши.

— Жаль, що не захопили з собою отих млинців, — прошепотів Дем’ян.

— Що робити? — голос Валерії затремтів.

— Головне не роби різких рухів, бо то для них як червоне рядно для бика на кориді, — Дем’ян обережно скосив погляд навколо, намагаючись розгледіти у тьмяному світлі жовтооких вуличних ліхтарів щось, щоб могло допомогти.

Вона покірно кивнула, слідкуючи за його поглядом.

— Йди вперед, але повільно, а я піду за тобою, — наказав Дем’ян, обережно розстібаючи свого рюкзака. В тиші порожньої вулиці звук його блискавки здавався просто оглушливим.

— А ти? — Валерія ступила крок вперед.

Собаки загарчали, але не рушили з місця, концентруючи погляд на Дем’янові і його повільних рухах. Раптом в його руках з’явилося щось темне і він жбурнув ним в кінець провулку. Собаки чимдуж кинулися туди. Почувся звук удару металу об бруківку. Дем’ян схопив Валерію за руку і кинувся бігти вперед. Вона стиснула його долоню, ледь встигаючи.

Коли за кільканадцять метрів від провулку вони врешті зупинилися, намагаючись перевести подих, позаду чувся гавкіт та шум, але собаки за ними не гналися.

— Що то було? — важко дихаючи спитала Валерія.

— Мій кишеньковий термос, — розводячи руками відповів Дем’ян.

— Ти божевільний, — сміючись, Валерія несхвально хитнула головою.

— Отак ми врешті й перейшли на «ти», — натомість засміявся він.

— І справді, — дещо знітившись, Валерія стиснула плечима. — Недарма кажуть, що небезпечні ситуації зближують людей.

— Ми живий тому доказ, — погодився Дем’ян, знову озираючись назад. — Забираймося звідси, бо раптом вони надумають повернути мені термос.

Валерія розсміялася.

— А термоса таки шкода, — зітхнув Дем’ян.

— Купимо тобі новий, — відповіла сміючись.

— Обов’язково чорний, як той, що у мене був, — цілком серйозно кивнув Дем’ян, а тоді теж розсміявся.

Через деякий час вони опинилися біля церкви святої Анни. Валерія зупинилася, вдивляючись у величну будівлю пастельних відтінків, котра розташовувалася на протилежній частині вулиці. В грудях стиснулося і вона відчула, як на очі навертаються сльози. Дем’ян помітив її розгубленість й після миті роздумів поцікавився, що сталося.

— Тут зачинено? — спитала тихо.

— Так. Здається, вони відчиняються о сьомій. Я точно не знаю, — відповів Дем’ян. — Ти хотіла б зайти?

Валерія хитнула головою:

— Ні. Я просто… Що там у нас далі?

— Ще трохи й будемо в центрі, — Дем’ян тугіше застібнув свою шкірянку, прямуючи вперед. — Ти стомилася?

— Ні, — Валерія збрехала, бо здавалося, ніг вже не відчувала, але не знала, чи то від втоми, чи від холоду.

— Замерзла? — продовжив. — І перестань корчити з себе капітана Марвел, бо я замерз не на жарт.

— Трохи є, — всміхнулася Валерія, коли вони пішли далі, тримаючи маршрут на центр Львова.

Мить Дем’ян роздумував, дивлячись повз неї, але краєм погляду чіпляючись за стомлене обличчя, а тоді раптом запропонував:

— Як щодо підзарядки? Моя батарейка вже давненько мигає червоним.

Валерія одразу зрозуміла, про що він, але відповідати не поспішала, зважуючи всі «за» і «проти».

Дем’ян те розцінив по-своєму:

— Не хочеш зайти кудись та ковтнути чогось більш гарячого аніж кава?

— Я не знаю. Не п’ю взагалі-то, — зрештою стиснула плечима вона.

— Я не пропоную напиватися до поросячого виску, хоча й не проти такого варіанту, але кров розігріти точно треба, — він поглянув на наручний годинник, підставляючи його під світло ліхтаря. — Маємо вже третю годину ночі. Думаю, що один шот не завадить і до ранку точно вивітриться. Йдемо?