Розділ 4

Дем’ян раптом відчув всю важкість, котра обвалилася на Валерію після його відповіді, і тому захотілося якось пом’якшити свої жорсткі слова. Непомітно ковтнув нервове напруження, котре охопило і його, а тоді спитав:

— Йдемо шукати смачну каву?

Валерія видихнула, вдячно йому всміхнувшись.

— Що, вже не сумніваєтесь? — спитав жартома.

— За себе мені вже не лячно, а за вас… Самі ж напросилися, — загадково усміхаючись, відповіла.

— Два/один! Гаразд, я ще візьму реванш, — цокнув язиком Дем’ян, прямуючи в бік виходу з вокзалу.

Першим враженням, котре оповило Валерію в ту мить, коли вона вийшла з приміщення вокзалу на свіже повітря, стало те, що навколо не виявилося нічого, за що могло б зачепитися око любителя старовинної архітектури. Вона навіть озирнулася на центральний вхід, аби переконатися, що там світиться саме назва Львова.

— Все нормально? — поцікавився Дем’ян, помічаючи той її погляд.

— Так! Так, я просто… Не знаю. Намагаюся переконатися, що ми точно у Львові, — всміхнулася ніяково.

— В тому треба переконуватися не тут. Дух справжнього Львова витає трішки далі, — Дем’ян роззирнувся. — Я знаю одну місцину, де кава просто чудова.

— Справжня львівська? — запитала вона.

— Справжня львівська, — відповів, знову затримуючи на ній погляд трішечки довше, аніж мав би.

Валерія повільно крокувала поряд з Дем’яном і по її обличчю геть не можливо було прочитати, що ж коїлося в її голові. Виглядала якось умиротворено та спокійно, хоч і не надто зацікавлено в тому, що бачить навколо. Дем’ян же навпаки відчував, що у грудях повільно, але впевнено, наростає незрозуміла тривога. Ні, та тривога була не через знайому незнайомку, котра покірно йшла поруч з ним, можливо тривога була за неї.

Дем’ян не міг пояснити собі одну просту до не можливого річ — нащо вв’язався в те, що його ніяким чином не стосувалося, але знав інше — якби міг повернути час на декілька годин назад, то все б зробив так само.

— Гей! — долинув до нього якось віддалено її голос. — Батарейка сіла?

— Що? — здивовано вигнув брови, поспішно чіпляючи на обличчя усмішку.

— Питаю, батарейка сіла? — повторила з усмішкою Валерія. — Я думала, працюєте без підзарядки, але бачу, що навіть вам потрібен перепочинок.

— Ні, не батарейка, алкоголь вивітрився, — цілком серйозно мовив, а тоді усміхнувся. — Я думав, ви давно вже розкусили мене.

— Он воно що! — по-дитячому викрикнула Валерія. — Я знала! Знала, що з вами щось не так. Ну не може ж людина бути такою не байдужою до чужих проблем. Не може!

Дем’ян розсміявся: голосно та щиро. Валерія на мить затримала свій погляд на тій усмішці, а тоді швидко відвернула голову.

— Нам сюди, — Дем’ян кивнув у бік невеличкого кафетерію з тематичною назвою «Львівський Потяг».

Валерія покірно кивнула, жестом пропонуючи йому йти вперед, але він галантно пропустив її, притримуючи двері. Приміщення виявилося не надто великим, але просторим та чистим. Враховуючи пізню годину, там було не людно і вони без труднощів знайшли вільний столик біля вікна.

— Ви голодні? — поцікавився Дем’ян, скидаючи свого рюкзака.

— Такі питання порядній дівчині не ставлять, — всміхнулася Валерія. — Відповідь вас шокує.

Дем’ян сміючись хитнув головою:

— На мій смак?

— О, ні! Так ми вже пили еспресо на вокзалі, — запротестувала Валерія, щиро сміючись. — Не ображайтеся, але смак у вас якось не дуже.

— Цього разу спробую підійнятися у ваших очах, — Дем’ян раптом підморгнув їй та попрямував до вітрини зі стравами.

Валерія розгублено кліпнула віями, дивлячись йому вслід, а тоді труснувши головою рушила до туалету, аби помити руки. Коли повернулася, Дем’ян сидів за столиком, задумливо поглядаючи у свій телефон, а на столі вже парувала кава, виділяючи і справді незрівнянний аромат.

— Отже й телефон працює, — мовила з докором, зупиняючись за спиною Дем’яна. Краєм ока побачила світлину на екрані, на котрій були зображені якісь молодята.

Він миттєво заблокував телефон, роздратовано поглянувши на неї:

— Вас не вчили, що заглядати в чужі телефони невиховано?

Валерія знову відчула, як подумки шукає свою невидиму мушлю:

— Вибачте, я не… Я не заглядала у ваш телефон.

За мить він опанував себе й винувато зітхнув:

— Пробачте, я не хотів. Вибачте мене.

— Я накричала на вас на вокзалі, тому думаю, тепер ми квити, — стиснула плечима, присідаючи на двомісний диванчик навпроти Дем’яна.

— Так, — задумливо мовив він, опускаючи погляд до двох тарілок: на одній були сирники з ягідним соусом, на іншій млинці зі сметанним. — Обирайте!

— А ви вже обрали? — спитала Валерія.

Одночасно вони потягнулися до тарілки з сирниками, кожен тягнучи до себе, і обоє одночасно тихо засміялися.

— Вам теж сирники до вподоби? — Валерія підсунула до нього тарілку. — Прошу, беріть!

— Який же я тоді галантний львівський хлоп, якщо не віддам пані страву, котру вона хоче насправді? — продовжував усміхатися він, відкрито роздивляючись її обличчя геть зблизька.

Валерія була чарівною. Не фатальною красунею, не спокусницею, не кокеткою, а саме чарівною у своїй спокійній, м’якій та ніжній зовнішності. Чогось вона вже асоціювалася у Дем’яна з домашнім затишком, наче ранній жовтневий вечір вдома за улюбленою книгою та гарячою кавою.

— То може поділимось? — запропонувала вона.

— А млинці? — усміхнувся.

— То риторичне питання, правда? — знову тихо розсміялася Валерія. — До речі, ви чека збережіть, бо я точно не запам’ятаю скільки ви вже на мене витратили.

— Звісно, тільки адресу мені запишіть, — знову підморгнув він, врешті наколюючи на виделку шматочок сирника. — І хапайте швидше, якщо не передумали, бо сирники то штука така, що тут є, а тут вже й нема.

Валерія нічого не відповіла, але сирника таки потягнула.

Пізня вечеря добігла кінця. Деякий час вони вечеряли мовчки, кожен думаючи про своє, і на диво обом було доволі комфортно. Валерія крадькома поглядала на Дем’яна, але він був занадто заглиблений у якісь свої думки, аби звернути на те увагу. Та й їй було про що думати.