Розділ 3

Якби ще декілька днів тому хтось сказав Валерії, що вона опиниться на львівському залізничному вокзалі та ритиметься там у сміттєвих баках, то він точно б цілим від неї не вирвався. Валерія хитнула головою, схиляючись над черговим смітником, у вигляді симпатичного відерця, та сама собі іронічно всміхнулася з тієї думки.

— Що вас там так розвеселило? — долинув до неї голос Дем’яна. — Знайшли щось цікаве?

Валерія усміхнулася ще ширше і глянувши на нього, стиснула плечима:

— О, так! У мене тут справжні скарби: шкурка од банану, трохи використаних серветок…

— Хтось дуже не хотів від’їжджати, — розсміявся Дем’ян, стираючи уявні сльози. — Що там ще?

— Ну, — Валерія задумливо змовкла. — Важко сказати, але гаманця мого точно нема. А у вас що?

— О! — Дем’ян розсміявся ще голосніше. — У мене взагалі цікаві речі, про котрі пані краще не знати.

— Думаю, ви вже зрозуміли, що після отих ваших слів я просто мушу побачити, що ж там. Чи може ви цілий скарб знайшли і ділитись не хочете? Е, ні! Так не піде, — Валерія швидко підійшла до нього та зазирнула до смітника. — О! Це те, що я думаю?

— Не знаю, що ви думаєте, але так, — Дем’ян ледь стримуючи усмішку подався до наступного смітника.

— Бррр! — Валерія з огидою озирнулася. — Невже таке можна робити навіть на залізничному вокзалі?

— Ну, не з собою вони ж його везли, — Дем’ян не втримавшись розреготався. — Хоча, якщо подумати…

— Прошу, давайте не будемо розмірковувати над цим, — скривилася Валерія. — Це огидно.

— Ви ж почали розвивати цю тему, — продовжував реготати Дем’ян.

— Гаразд, так, але справді припиніть вже, — сміючись попросила Валерія.

Дем’ян роззирнувся, наче намагався прорахувати, скільки ще їм залишилося смітників. Валерія зупинила свій погляд на ньому, чи не вперше з цікавістю роздивляючись з ніг до голови. За якусь мить себе подумки обсмикнула і рушила до чергового смітника.

— Щось загубили? — десь за їхніми спинами почувся гучний, гарно поставлений голос.

Обоє мов ті злодюжки сіпнулися назад, помічаючи огрядну жіночку в роках, котра з цікавістю дивилася на Валерію.

— Ми… Ми… — геть розгубившись від несподіванки, та й сорому теж, Валерія навіть двох слів докупи зліпити не могла.

— Так. Десь годину тому у пані вкрали гаманця. Ми вирішили пошукати по сміттєвих баках, можливо його разом з кредитками жбурнули в котрийсь з них, — швидко прийшов на поміч Дем’ян, яскраво всміхаючись жінці.

— Он воно що! — кивнула головою та. — А я дивлюся, на безхатьків наче не схожі…

— Ну я ще може б і зійшов, — Дем’ян демонстративно оглянув свої потерті джинси та чорну шкірянку, — а от пані точно ні.

Валерія стиснула вуста аби не розсміятися, бо виглядав Дем’ян в ту мить доволі кумедно.

— Не витрачайте час дарма, — хитнула головою жінка. — Опівночі все сміття з цього крила вивозять. Якщо десь і був ваш гаманець, то його вже точно нема.

— О! Відстійно, — враз посмутнів Дем’ян.

—Можу вам порадити хіба-що пошукати якесь тепле затишне місце та відпочити до ранку, а вранці заблокувати свої кредитки у банку. Всього найкращого! — жінка повільно пішла у бік однієї з кас.

 Валерія опустила погляд додолу не промовляючи й слова.

— Ви знов плачете? — співчутливо спитав Дем’ян, підходячи до неї. — Не варто, бо я, знаєте, не дуже вмію заспокоювати.

— Можу посперечатися, бо здається, ви вже як мінімум двічі то сьогодні робили і доволі успішно, — намагаючись виглядати бадьоро, відповіла Валерія, підіймаючи голову до нього.

Погляди їхні вперше за весь час схрестилися, не стримувані жодними перешкодами, і на якусь частку секунди обоє завмерли. Валерія першою опанувала себе й зітхнувши роззирнулася. Навкруги було порожньо. Дем’ян повторив той порух за нею, збираючись з думками.

— Диспетчерка має рацію, варто відпочити. І вам, і мені. Нічка видалася ще та, — мовила Валерія. — Дем’яне, словами не передати, яка я вдячна за те, що ви для мене зробили, але змушена з вами попрощатися. Повертайтеся додому, відпочиньте і… Лиш не ображайтеся на мене за те, що кажу. Я справді дуже вдячна, але не маю жодного морального та й людського права тримати вас тут.

— А ви? — спитав він.

— А я? Я що-небудь придумаю, — стиснула плечима вона. — Повертайтесь додому.

— Дуже ціную вашу турботу, направду, але вже не маю куди особливо повертатися, тому можете не переживати. Нічне місто не для одинокої панянки, навіть якщо то є Львів. А мене все ж таки ви вже знаєте, тому… Разом веселіше, — всміхнувся. — До речі, маю ідею.

— Ідею? — вигнула брови вона.

— Якось перемучимось до ранку, а тоді я куплю вам квиток додому. Як на таке дивитесь? Паспорт з вами, чи й його поцупили? — запитав.

Повними сліз очима Валерія поглянула на нього. Відчула як серце по вінця наповнюється щирою вдячністю до незнайомого хлопця, котрий так доречно виник у її житті.

— Ні, документи при мені, — хитнула головою, — але, Боже мій, нащо воно вам, Дем’яне?

Він стиснув плечима, запускаючи п’ятірню у волосся — здавалося, то був неконтрольований жест, коли Дем’ян над чимось роздумував:

— Чесно, я не знаю. Просто хочу допомогти. І це щира правда.

— Ви сказали, що вам нікуди повертатись? — згадала Валерія. — Але ж ви живете тут. Самі ж казали.

— Довга історія, — криво всміхнувся Дем’ян, поправляючи рюкзака на плечі і ховаючи руки в кишені куртки. — І, як і ваша, далеко не світла.

— Думаю, чим-чим, а часом ми точно не обділені, — підбадьорила його Валерія.

Дем’ян незгідно хитнув головою:

— Насправді нічого такого, що б могло вас зацікавити. Просто прийняв рішення почати нове життя де завгодно, але не у Львові, тому спалив всі мости за спиною. О! Як я поетично сказав! Сам від себе в захваті.

Валерія не втрималася від усмішки:

— Ну, не зовсім поетично, насправді. Ви поет?

— Лишень не починайте ото зараз мене виправляти на чім світ стоїть. Ви ж, сподіваюся, не вчителька літератури? — закотив очі він.