Розділ 1

Від холоду задубіли пальці, хоча на них були натягнуті добротні шкіряні рукавички. Розтираючи долоні, вона переконалася в тому, що так зігрітися не вдасться. Обережно знімаючи рукавички та ховаючи їх до кишень пальто, спробувала видихнути на руки, але здавалося, навіть подих став крижаним, втрачаючи залишки тепла.

Роззирнувшись навкруги, прихилилася плечем до стіни й заплющила очі. За мить розплющила знову, але не змінилося нічого — холодний залізничний вокзал навіть не думав перетворюватися на затишну квартиру.

В голові трохи прояснилося, проте розхристані думки до купи зібрати так і не вдавалося. В грудях обпікало, наче хтось з пекла розпалив там багаття для казана і як глибоко вона не намагалася вдихнути холодне повітря, нічого не допомагало. Хотілося роздерти грудну клітку та вивернути її назовні, може б тоді пекучий біль нарешті вщух.

Голос диспетчера, котрий пролунав геть несподівано, злякав своєю гучністю та тембром і жінка аж сіпнулася, нервово намацуючи маленьку сумочку на тонкому золотистому ланцюжку, котра звисала з ліктя до підлоги.

Почувся гомін та сміх і жінка повільно озирнулася, помічаючи декількох безхатьків, котрі лаючись між собою, прямували в її бік. Відступивши на декілька кроків, спиною відчула кам’яну кладку стіни й опустила голову, роздивляючись свої акуратні чобітки на високих підборах. Голоси стали ближчими, а серце в грудях забилося пришвидшено.

Коли безхатьки врешті порівнялися з нею, навіть на мить подих затамувала, але погляд підвести так і не наважилася. Груди здіймалися від пришвидшеного дихання, але то була єдина деталь, котра видавала в ній живу людину, а не мармурову статую. Вони на мить зупинилися, оцінююче оглядаючи її дороге пальто та взуття, а потім перезирнувшись рушили далі. Лише тоді вона дозволила собі видихнути та спробувала заспокоїти стукіт пульсу у скронях. Врешті піднявши голову побачила, що безхатьки прямували в бік сходів, котрі вели вниз. Таскали на плечах великі смугасті торби і весь час озиралися в її бік.

Жінка нарешті звела розпачливий погляд та дозволила собі озирнутися навкруги. Не рахуючи її, на платформі знаходилося не так вже й багато людей, певно причиною було те, що на вулиці панувала опівніч і вже настав понеділок. Мало ж хто вирушає кудись вночі понеділка. Декілька компаній стояли оддалік від неї, трохи ближче знаходився одинокий хлопець з рюкзаком за плечима, котрий не відривав свого погляду від телефону.

Почувся пронизливий звук потягу, що прибував на найближчу колію, і жінка знову сіпнулася. Голос диспетчера повідомив, що за десять хвилин з першої колії відбуває потяг рейсом Львів-Київ. Знову розгублено озираючись навкруги, вона побачила синього велетня з горизонтальними жовтими полосами, котрий сповільнюючи хід, вже показався на критому вокзалі.

Лише якась мить роздумів затримала її на місці, а тоді жінка швидко рушила до краю перону. Серце в грудях аж зайшлося від болю та відчаю, подих перехопило, а тіло напружилося й затремтіло.

Аби не дати внутрішньому голосу знову зважити всі «за» і «проти», вона зробила ще один крок вперед, відчуваючи, як горло стискає гірка болюча грудка: не даючи ні ковтнути, ні вдихнути. Стиснувши руки в кулаки, повернула голову до потягу, вже помічаючи за лобовим склом силует машиніста. За якихось тридцять секунд він мав порівнятися з нею і то був останній шанс. Вона міцно заплющила очі, ступаючи вперед.

— Пані не підкаже котра година? — раптом почувся голос з протилежного від потягу боку. — Мій телефон як знав, коли саме вимкнутись.

Від несподіванки вона повільно обернула голову на голос:

— Що?

— Питаю, пані не підкаже котра година? — повторив хлопець, котрий стояв по праву руку від неї.

Наступної миті її огорнуло різким холодним поривом вітру, з котрим повз гальмував потяг, врешті зупиняючись за декілька метрів далі.

Шанс було втрачено.

Жінка зморгнула, намагаючись усвідомити, що тільки-но сталося. В голові знову все затуманилося і перед очима попливло, тому вона хаотично махнула руками, але на ногах втрималася. Хлопець напружено дивився на неї, не намагаючись прийти на поміч. Він наче зважував щось у думці.

— Година? Котра година? — голос її дещо здригнувся, а погляд опустився до телефону, котрий поспішно витягнула з кишені. — Вибачте, він вимкнувся.

Наче на доказ власних слів, жінка простягнула тремтячу долоню, на котрій відблискував темним дисплеєм телефон.

— Нічого, буває, — хлопець змовк, наче розуміючи, що їм нема про що більше говорити, але відступати чомусь не поспішав.

Вона кивнула, відводячи збентежений погляд. В душі діялося казна-що, котре пояснити звичайною мовою було не можливо. З одного боку тягар продовжував каменем висіти на тендітній шиї, з іншого в серці з’явилася якась незрозуміла легкість.

Хлопець нерішуче переступив з ноги на ногу, вуста його розімкнулися, наче збирався щось мовити, але жоден звук так і не злетів з них. Натомість він пильно вдивлявся в її геть бліде, збентежене та розгублене обличчя.

Жінка ще якусь хвилину перебувала в стані боротьби внутрішніх почуттів, а тоді звела до нього голову, наче щойно зрозуміла, що поряд хтось є.

— Ви не спізнитесь на потяг? — раптом спитала.

Запанувала коротка пауза, бо хлопець не поспішав з відповіддю, а тоді ледь помітно він стиснув плечима:

— Я ще не вирішив, чи їду.

Вона розсіяно кивнула, опускаючи голову до свого телефону, котрий досі стискала в холодних пальцях. Здавалося, намагалася його ввімкнути.

Він відступив подалі, обертаючись у бік потягу, біля котрого вже розпочалася посадка пасажирів. Думки, що нещодавно роєм кружляли в голові, знову загуділи, наче від сну прокинулися. Хлопець ступив декілька кроків вперед, шумно втягаючи в себе терпке холодне повітря.

Раптом за спиною почувся чіткий дзенькіт. Мимоволі озирнувшись, він подивився на незнайомку, котра геть вже розпачливо прихиливши долоні до щік, стояла над розбитим телефоном, що лежав на кам’яній підлозі. Мить він дивився на неї, а тоді зітхнувши повернувся назад.