Розділ 18 (ч.2)

(Нік)

За вікном таксі линули нічні види Лос-Анджелеса. Хмарочоси торкались темного неба, а вікна в них миготіли, як безліч непримітних лампочок, що створювали прекрасні візерунки постійно живого та активного міста. Вночі було видно дуже малу відмінність між Нью-Йорком та Лос-Анджелесом. Хіба що в Каліфорнії є пальми, а вдома ти не зустрінеш їх ніде.

Ніч поступово мала змінюватись на ранок, коли я з Лією прибув до нашого готелю. Здавалось, ми були такі виснажені, що не хотіли зовсім розглядати саму будівлю чи звертати увагу на номер. Тільки поки я чекав, коли дівчина покине ванну, то перемкнув увагу на нашу кімнату.

Вона була оздоблена у світлих тонах, лише меблі виділялись темним кольором деревини. З маленького коридорчика, в який ми потрапили щойно зайшли в номер, міг перейти у ванну кімнату або ж, якщо пройшов би прямо, то в саму спальню. Велике ліжко стояло справа від входу, а навпроти нього невеликий комод, на якому розміщувався телевізор. З іншої сторони був невеликий стіл, над яким висіло кругле дзеркало.

Звичайний готельний номер. Нічим не відрізняється серед сотень інших у місті. Щоправда, наш готель розміщений трохи далі від центру. Гадаю, трохи спокійніша і тихіша атмосфера буде набагато краще за шум в самому центрі мегаполіса чи поряд з Голлівудом.

За роздумами ледь не пропустив момент, коли Лія вийшла з душу. Вона просто втомлено усміхнулась мені та в прямому сенсі впала на ліжко, поринувши в приємну постіль.

- Не можу дочекатись поки я до тебе приєднаюсь, - з хитрою посмішкою сказав милій.

А коли знову повернувся до коханої, то вона вже спала.

- Я люблю тебе, - прошепотів та поцілував дівчину. - Так, як ніколи нікого не любив...

Навіть Вероніку. Лія інша... Вона більш характерна, але одночасно більше потребує мене. А я потребую її так, як нікого раніше. Здається, тільки заради цього відчуття я жив.

Я втрачав кохання, страждав від розбитого серця, помирав через те, що втратив сенс життя, забувався за допомогою різної гидоти, але... Я чекав на неї. Десь підсвідомо в мені жила надія, що є в цьому світі хтось, хто не просто заглушить рани, а вилікує їх. Десь є та дівчина, яка не буде доводити мені про те, що все було неправильним, а просто загубиться в моїх обіймах. Та, яку зможу покохати своїм розбитим серцем і не пораню її.

Здається, хтось вище нарешті почав писати для мене правильну історію. "Це просто доля, "- сказала б мама. І я б їй нарешті повірив. Нарешті... Бо я можу це відчути.

Можу відчути запах її волосся, побачити її погляд, обійняти, поцілувати, торкнутись. І мені соромно за те, чого я хотів від неї спочатку...Мені досі важко залишити минуле в минулому, але я маю ще трохи часу... Але мені так боляче... Напевно, Алекс мав рацію - мені потрібен психолог, інакше потім доведеться шукати психіатра.

Усмішка мимоволі ковзнула моїм обличчям. Ні, я впораюсь сам. Це виключно мої проблеми, які скоро зникнуть на фоні часу. І я забуду усе, як страшний сон, який ніколи не мав нічого спільного з реальністю.

*2 роки тому*

- Втекти в сусіднє місто на вихідні - виконано, - з усмішкою хмикнула Вероніка.

- А що тобі не подобається? Філадельфія чудова! - погодився я з дівчиною.

Блондинка посміхнулась палючому сонцю, подивившись вгору. За лічені секунди мила скинула білу сорочку, що була одягнена поверх топа, оголивши ніжну світлу шкіру плечей та рук, ще не ціловану сонцем. На ключиці Ронні досі виднівся невеликий синець... Один з тих, що залишився після мого поцілунку позаминулої ночі.

Теплий вітер линув зі сторони океану, роздмухуючи світле волосся моєї Деймонд, а дівчина далі безтурботно крокувала пляжем, раз за разом ступаючи ближче до бурхливих хвиль.

- Нік, ти міг би подумати, що колись все буде так? - запитала Вероніка, подивившись мені в очі.

- Так, я мріяв про це, - відповів милій.

Блондинка посміхалась так, що я міг бачити її прекрасні ямочки на щоках та щасливий блиск в очах. Вона красива! Безмежно красива, рівно настільки, наскільки я б не міг собі навіть уявити.

- Я безліч разів уявляла нас... Разом... Ще тоді, коли тільки побачила тебе.

Слова, здавалось, плутались під впливом почуттів. Особливо зараз. Ронні прибрала декілька прядок кучерявого волосся та озирнулась навкруги. Я повторив її дію, але не побачив нічого, що могло її зацікавити. Чи то я засліплений коханням, чи то дійсно вона просто милувалась красою цього берега Атлантичного океану.

- Я уявляла усе: наш перший поцілунок, побачення та навіть...

- Навіть?

- Як я стоятиму в білосніжній сукні посеред усіх друзів, родичів. Як мама з татом плакатимуть від щастя за мене. Як Моніка піймає букет в кінці святкування і потім ми зможемо погуляти на її весіллі з Ентоні.

У мене немає слів. Дівчата мають здатність уявляти те, що мені на думку не спадало б ще років...багато.

- Але це через років п'ять. А потім...

- Не загадуй так далеко.

- Чому? Ти маєш щось проти? - запитала Вероніка, а її брови підскочили у кумедному запитанні

- Ні, я згоден, що нас чекає все найкраще, але плануймо ближче до справи. Насолоджуйся тим, що маєш зараз. Життя непередбачуване, - злетіла фраза з моїх вуст.

- А ти хіба не хочеш це уявити? Як житимемо разом і зможемо залишатись наодинці, коли заманеться? А потім знову будемо ховатись, щоб побути лише удвох. Тільки уже не від батьків...

- Ронні, стій, - перебив дівчину я. Далеко її думки завели, - Нам по 17, ми ще повні пристрасті, необдуманих вчинків та незроблених дурощів. Куди ти летиш? Скажи мені, мила.

- Напевно, так, кудись мене занесло.

- Ми ще встигнемо відчути усе... Ми маємо ціле життя попереду!

- Ти казав, що воно непередбачуване.

- Наша історія матиме щасливий фінал.

- Ти будеш щасливий? При будь-якому розвитку подій.

- Так, я буду щасливий поряд з тобою. Ти назавжди у моєму серці. Навіть, якщо на декілька митей ми будемо не поряд, то я все одно знаю, що ти чекаєш на мене і любиш.