Розділ 15 (ч.2)

(Лія)

Ще зовсім недовго ми обговорювали наші стосунки, трошки цілувались, а потім вирішили все ж, що досить з нас милування краєвидом та плавання в цьому чудовому озері. Тим більше уже скоро вечоріло та сонце майже сховалось за горизонтом, а разом з ним опустилось легке марево прохолоди.

Коли ми повернулись, мене швидко зморив сон, напевне, через приємний день, насичений хорошими емоціями. Хоч було не так пізно, але я дуже швидко поринула в царство Морфея. І, можливо, спала б довго, якби не прохолода, що ринула до мене потоками повітря зі сторони тераси.

Хтось забув закрити двері й тепер неприємний протяг утворився в кімнаті. Я пробувала щільніше закутатись в легку ковдру чи обійняти Ніка, але нічого мені не допомогло. Хлопця поряд не було...

Відкривши заспані очі та звівши погляд на електронний годинник, з'явилось неприємне відчуття всередині. Зараз пів на четверту ранку, куди міг зникнути Еванс?

Спершу я одягла поверх білизни мереживний халат, а потім зачинила двері, щоб зробити кімнату хоч трохи теплішою. Як-не-як, уночі температура повітря нижча, ніж вдень.

Тихими неспішними кроками я спускалась на перший поверх. Я думала, що Нік може бути там або ж хлопцю не спиться чи просто захотів зустріти світанок... Знаю, він би точно не пішов нікуди, бо не попередив мене про це.

Моя жіноча логіка не підвела - Нік справді був на першому поверсі. Коханий сидів біля каміна, в якому горіли декілька шматків деревини та вкидав туди якісь папери. Від невеликого полум'я поширювалось приємне світло. Нехай влітку розпалювання каміна здається доволі дивним, але більше мене лякав факт, що щось змусило Еванса посеред ночі займатись саме цим.

Тихо підкралась до брюнета, щоб не заважати йому і якраз роздивитися сенс у цьому всьому. З кожним кроком я все ясніше бачила, що то були за папірці, які один за одним зникали у вогнищі. Це були фото. Знайомі мені раніше фото Ніка з Веронікою. Навіщо він палить їх?

- Вони дорогі тобі, навіщо ти змушуєш себе це робити? - я сіла на коліна поряд з хлопцем, який не зводив погляд з вугілля всередині каміна.

У темних карих очах відбивались оранжеві язики полум'я і крапля відчаю. Вони миготіли так часто, як змінювались відтінки неба на заході сонця.

- Який сенс у цьому? - тишу розрізав оксамитовий голос. - Це минуле, яке мучить мене кожну ніч, день, годину, мить.

- Це через мене? Я не хотіла, щоб ти знищував те, що дороге тобі.

- Ні, все набагато складніше, ніж здається спочатку.

Ніч поглинала усі почуття, які так яскраво були виражені увечері. Темрява не залишила місця ніжності, грайливості, вона породила страх, недовіру та спогади, які роздирали душу коханого на частини, спалюючи певні з них у вогнищі.

- А як? - я забрала решту фото, що лежали на підлозі й чекали своєї черги на знищення.

- Коли ти сказала про Лію Еванс... Ти справді говорила про це без глузливості?

Я лише кивнула та голосно видихнула. Так, це було серйозно, щоправда, в майбутньому.

- І ти готова бути зі мною після всього, що тобі довелось дізнатись? Чи не боїшся, що решта моїх таємниць злякають тебе?

- Ні, я не боюсь. Якщо ти маєш підстави так думати, то я тебе розчарую, ти не знаєш мене настільки добре.

- Віддай мені решту фото, - попросив Нік.

- Ні, - твердо відповіла я. - залиш їх цілими.

- Що ти хочеш знати? - без ентузіазму мовив милий.

Від теплого світла, що розливалось кімнатою здавалось, що ми світимось. І хоч ми не сиділи впритул один до одного, я відчувала його дихання на собі. Я бачила кожен рух хлопця, бачила тіні, що падали на його ідеальні риси обличчя, бачила його сум та вагання чи варто це робити.

- Чим ми схожі?

- Тільки тим, що змогли покохати мене. Все решта у вас кардинально різне, - прошепотів Еванс.

- Тоді чому я нагадую тобі Вероніку? Я просто прошу пояснити... - не встигла договорити я, як милий перебив:

- Ти не нагадувала мені про неї. Дуже довгий проміжок часу аж поки... Не втекла в Україну. Я не знаю як це пояснити, але, простіше кажучи, у мене їде дах.

- Ти не казав мені, що все змінилось з початку літа.

- А це було не видно?

- Ні, просто не думала, що все настільки серйозно, - мій голос тремтів, а серце не слухалось вказівок розуму, б'ючись об ребра сильніше та сильніше, як тільки згадаю той момент... Коли ми вперше зустрілись після нестерпної розлуки.

- Це почуття, вони непідвладні мені, - сумно посміхнувся Нік. - Але я хочу перейти той момент мого життя і нарешті відпустити. Я уже давно міг це зробити, але ти змушуєш історію повторитись. І я не обіцяю, що зможу забути все швидко, як страшний сон.

- Але...

- Ти можеш зараз піти й залишити мене розбиратись з моїми проблемами, поки не пізно, - хлопець перебив мене та байдуже зиркнув на останні фото, які я тримала в руках. - Я не хочу тобі псувати життя. Можливо, це ідіотський вчинок, але мені принизливо щоразу поставати перед тобою слабким. Я не виправдав твої очікування, я повний ідіот, що узагалі намагався щось змінити у твоєму житті, я не хотів завдати тобі болю.

Такого я точно не очікувала. Якщо раніше я взагалі не мала уявлення, що його може щось тривожити, то здається, що зараз коханий поступово відкриває мені свою душу. Він попереджав, що має вдосталь таємниць, але ніколи не розуміла причину, чому він їх приховує. Він не хоче бути слабким, Нік ненавидить жалість до себе.

- Ти теж людина і маєш право на почуття, якими б вони не були. Для цього ми у стосунках, щоб підтримувати одне одного та розуміти. Навіть пригадай свої ж слова, коли ти просив мене бути справжньою з тобою. То чому ж не можеш послухати власних порад? Ти намагався закритись від світу та створити видимість життя, але який сенс?

Тепер нас огорнула тиша... Напевно, ніхто не очікував, що розмова зайде так далеко й аргументів більше не було. Здається, я знаю найкращий вихід з цієї ситуації.