Розділ 12 (ч.2)

(Нік)

*приблизно рік тому*

- Ронні, ти збираєшся на вечірку чи в подорож на місяць? - втомлено запитав я.

Хоча... Не зовсім втомлено. Мені взагалі супер - лежу на ліжку коханої та спостерігаю як вона щойно робила макіяж, кумедно відкриваючи рот, коли фарбувала вії. Дивна, але така мила.

- Який ти нетерплячий. Хвилин п'ять тому я ще не знала, що ми йдемо на якусь вечірку, - хмикнула Вероніка та почала вкладати волосся. - Нік, ти взагалі щось робити будеш?

- Що саме? Фарбуватись, волосся вкладати? Ні, я й так супер, - посміхнувся я, а блондинка закотила очі. - Ну добре, кинь у мене гребінець.

- Мені б твою самооцінку.

- Так справді, навіщо тобі це все? Одягни якісь джинси, футболку, зав'яжи високий хвіст та й ходім.

- Я так не можу, милий, - сумно відповіла вона, не відвернувшись від дзеркала. - Запитай у Моніки чи вона йде.

- Ти сумніваєшся чи твоя сестра йде на вечірку? Ти серйозно? Де вечірка - там і Моніка. До речі, Ентоні попросив, щоб були обидві Деймонд, а не тільки ти, - трохи тихіше сказав милій.

Певно, уже всі знають про те, що Майєр закоханий у Моніку. Тільки, здається, вона йому взаємністю відповідати не збирається, але все ж щось між ними може бути.

- О, про вовка промовка! - вигукнув я, коли інша Деймонд з'явилась на порозі кімнати. Дівчина показово закотила очі та байдуже сказала:

- Ронні, тато запитує чи надовго ти. Йому треба про щось з тобою поговорити

Вероніка повернулась до близнючки та на мить задумалась.

- Скоріше всього до десятої повернусь. Думаю, це щось не надто важливе.

Кохана білявка запитально поглянула на мене.

- Якщо хочеш, то до десятої ти вже будеш вдома, - підтвердив слова Ронні. Ну нічого, завтра все одно в школу, тому не варто гуляти аж до ранку.

Вона мило посміхнулась та "надіслала" мені повітряний поцілунок.

- І я тебе люблю, - тихо прошепотів дівчині. Чорт візьми, вона така мила. Особливо, зараз.

- Лишаю солодку парочку на самоті. Ви мене дратуєте, - зіпсувала романтичний момент Моніка. - Нік та Ніка... Треба ж такий збіг, - наостанок кинула вона, коли залишала кімнату.

Мимоволі на моєму обличчі з'явилась посмішка. Справді, Нік та Ніка... Кумедно, еге ж?

- Ну, я майже все. Лишилось переодягнутись.

Кохана стояла навпроти дзеркала, прикладаючи до себе сукню та футболку, наче приміряючи, що ж підійде більше. Хоча мені здавалося, що вона прекрасна і в домашніх шортах та футболці. Я не міг відірвати від неї погляд.

Її волосся, що завжди мало вигляд голлівудських локонів, було вирівняне і здавалось набагато довшим, ніж зазвичай. Білі пасма вкривали плечі та торкалися лопаток, а легкий русий відтінок від коренів не псував загального вигляду. Навпаки, завдяки гарній роботі генетиці та перукаря, це виглядало дуже ефектно і злегка недбало.

Неяскравий макіяж, на який тільки змогла наважитись Вероніка теж чудово пасував їй. Дівчина нафарбувала лише густі вії, які обрамлювали небесно-сірі очі, щоб зробити їх виразнішими. Здається, я справді закохався.

- Нік, досить мене пропалювати поглядом, - тонкий голос проник у мою свідомість та змусив повернутись до реальності.

- Я просто дивлюсь на тебе, - спокійно відповів я.

- Мені потрібно переодягнутись. Тому попрошу залишити мене на декілька хвилин.

- Я відвернусь.

Я відразу перемістив погляд з коханої на інший куток кімнати, де було вікно. Здається, Вероніка мене придушить, якщо побачить, що скло також чудово показує її відображення.

- Футболка знайома, - залишив коментар милій, яка тримала в руках звичайну темно-сіру футболку, яку нещодавно забрала в мене.

- Нік! - запищала дівчина, закривши себе цією ж футболкою. - Я ж попросила. Принеси краще води.

- Давай через декілька хвилин разом спустимось.

- Нікі, ну, будь ласка, - зробила благальний вираз обличчя Вероніка та легко посміхнулась. А я не міг ігнорувати її прохання.

*Наш час*

І що мені казати Лії? "Ти мені нагадала мою колишню"? Завдяки таким словам і з переломом щелепи лишитися можна. Чорт, Нік, не тупи!

- Ну... - в очікуванні відповіді дівчина дивилась на мене і ні на мить не зводила незрозумілого погляду.

- Що "ну"?

- Що це за реакція? Я тебе не впізнаю.

Певно, я сходжу з розуму. Чому я проводжу якісь паралелі між Лі та Ронні? Такого раніше не було. Лише ось декілька тижнів як...

- Все добре. Повір. Просто спогад.

Я взяв руки коханої до своїх долонь. Боже мій, вона що лід тримала? Чому такі холодні?

- Що за спогад? - не переставала питати вона. Розумію, що не зі зла, а тільки з цікавості, але я не можу... Просто не можу...

- Вероніка, - відповів я та полегшено видихнув.

Сам не розумію, що останнім часом відбувається в моїх думках. Я дивлюсь на Лі, бачу Вероніку. Кожен її рух, жест, слово... Я не знаю і поступово божеволію. Навіть Моніка не асоціюється з Ронні, хоч вони дуже схожі, а Лі... Не знаю.

- В цілому, зрозуміло, - зітхнула вона. Образилась, напевно.

- Ей, не треба так, мила, - я торкнувся губами її руки. - Я не можу інакше. Не хочу робити тобі боляче, але я не винен.

- Я розумію. Але не розумію одного - чому тільки зараз. Раніше я була такою ж... Чому я тоді не нагадувала Вероніку?

- Не знаю. Лі, я не знаю та уявити не можу як це працює.

- Зате я знаю... Ти просто зациклився на ній. Все, що відбувається у твоєму житті воно незначне. Тобі важливо тільки те, що було колись, - просто, спокійно, щоправда, з ноткою образи сказала дівчина.

І, чорт візьми, я розумію. Я чудово її розумію, але це не в моїх силах. Вона має право ображатися, ревнувати, але тільки не відчувати від цього болю.

- Мені важливе все, що було з нами. Я ціную те, що поряд ти, що ти мене розумієш чи, принаймні, розуміла. Але це теж частина мого життя, яку вирвати, як сторінки блокноту, не можна.

- Можливо, твоя правда. Тільки я тебе ніколи не розуміла, бо просто не знала нічого.