Розділ 11 (ч.1)

(Нік)

Жах! Таке враження наче життя мені дало маленький шматочок часу, щоб трохи відпочити від проблем, як тут вони почали з'являтися у великих кількостях і неочікувано, як сніг у Каліфорнії.

Марк чомусь згадав про мене, але тільки потім дійшло, що я ж сам його запросив. На щастя, уже майже пів дня він був не зі мною. А то не вистачало мені ще одного Еванса, який просто майстерно вміє псувати настрій і говорити, що я занадто дурний для свого віку. Скоро побачимо, хто ж з нас дурний.

Я повернувся додому ближче вечора, не хочу тут бути сам, противно від цього місця. Треба точно думати щось і швидше продавати цей клятий будинок - аура тут жахлива! Навіть присутність Лії не дозволяє забути все, що було в минулому, а про нього нагадує кожна дрібниця. І думаю, що одного разу не витримаю просто.

Втомлено крокую на кухню і вмикаю кавомашину. Вечір планує бути доволі продуктивним та трохи нудним, бо на присутність Лі вже не розраховую. Якщо дівчина з Мег - це надовго. Та і я спокійно можу довершити один мій невеличкий задум і стати фінансово незалежним від компанії мого батька.

На ноутбуці, що ще нещодавно потерпав від розлитої на нього кави, все було як і до цього. На щастя, пристрій вдалось врятувати без пошкоджень у пам'яті чи ще якихось системних ресурсів.

Вечір мав проходити спокійно та точно так само, як і решта. Щоправда, цього разу без Лі. Кохана, певно, і зовсім забула про існування мене, але, якщо їй так краще, то я й не наполягаю, все ж ми досі не просто пара, а й друзі. Доволі цікава комбінація, але без взаєморозуміння та можливості бути відкритими, як друзям, важко уявити й стосунки.

Але, чесно кажучи, поки повністю відкритим з Лією бути я не можу. Їй буде боляче знати про моє минуле в деталях, та й воно зовсім не потрібне дівчині. Колись, можливо, й настане цей день, коли вона дізнається про мене усе, але поки цей час не настав. Тому підіймати архіви моєї душі поки не варто.

Я не маю бути поряд з нею слабким. Моя Тернер повинна бути впевнена в мені, якщо вже вона поряд. І розчарувати її я не маю права. Я, як хлопець, завжди хочу, щоб моя кохана дівчина могла довіряти мені, бути собою, просто відверто і щиро кохала, але точно не вислуховувала мої образи на певних людей, жахливі спогади та намагалась якось вплинути на це. Це тільки мої проблеми, які під силу вирішити тільки мені самому.

Сумні чи трохи філософські думки раптово кудись зникли як почув стук у двері. Дивно, дзвінок працює, двері відкриті, а комусь на думку спало тільки постукати. Залишивши ноутбук на журнальному столику, я "поспішив" подивитись хто ж там такий і що йому чи їй потрібно ось так увечері.

- Деймонд?! - від неочікуваності мене наче струмом вдарило. А що вона тут забула?

- Привіт. Як справи? - зовсім не збентежено відповіла білявка. Після останньої нашої розмови я сумнівався, що ми зможемо говорити ось так, як зараз.

- Поки ти не прийшла, було непогано.

- Жаль, що ти так. Я з примиренням, - посміхнулась Моніка. Як давно я не бачив її не зверхньої посмішки, аж дивно.

- Якби не моя обіцянка Ронні, ти б уже давно забула дорогу сюди.

- Так, досить про минуле. Я справді з хорошими намірами. Навіть до Лії.

Мої брови, певно, підскочили доверху як тільки можна було, а очі округлились від шоку. Моніка? З примиренням? Без цього свого дешевого пафосу? Я що в часі повернувся чи вона з Веронікою душами помінялись?

- Ну, тоді проходь, - все, що зміг виговорити я.

- Вибач мені, останнього разу я трохи перегнула палицю. Я була вся на нервах, - легким тоном промовила співрозмовниця.

- Я теж. Та й, в цілому, ти знаєш, - відмахнувся від повноцінної відповіді я.

- Знаю. І Ронні б точно не хотіла нашої ворожнечі, тому я й тут.

- Відколи ти про Вероніку почала думати?

Щось тут нечисто. Не подобається мені це, від слова, зовсім.

- Я завжди пам'ятала про неї, але мені неприємно, що ти про неї так скоро забув.

Ну все... Зрозуміло.

- З чого ти взяла? - скосив погляд на Моніку.

- Тобі нагадати? - дівчина опинилась поряд зі мною. Потім легко, наче ненавмисно, підняла холодний погляд до самих моїх очей, а відводити не планувала. - Нагадати?

- Не варто. Якщо це була єдина твоя причина прийти аж сюди, то прошу покинь цю ідею і просто повернись додому, - спокійно сказав я і відвернувся від неї. Але, чорт візьми, спокійно це тільки зовні, у душі все кипить і...спогади беруть гору над моїм розумом. Моніка рідкісне стерво, знає усе, тому маніпулює.

- Ти ж сумуєш за нею. Не так? - вона нахабно підморгнула та закусила губу, а мій погляд прикували до себе губи легко-рожевого відтінку. Це улюблений колір помади Вероніки! На вилиці відчув дотик її пальців.

- Сумую, але не за тобою, - відхилився від її дуже "непомітних" спроб вплинути на мене.

У переодягання граємо? Ну що ж. Так і бути. Поки буду намагатися просто її ігнорувати та м'яко послати Моніку, а там... Головне, не зробити ніяких дурощів.

- Нікі, - тихий шепіт дістав мене з думок. - Так же називала тебе вона?

Від теплих спогадів усередині все наче занило від ностальгії та жалю за тими часами. Легкий п'янкий запах знайомих парфумів лоскотав мій ніс і відновлював втрачені відчуття. Але, чорт візьми, це просто обман!

- Вона, а не ти, - вдруге повторив я. Не варто вестись на це! 

Ненависть сніговою кулею, що котиться згори, накоплювалась всередині. Ще трохи і я реально викину її з мого дому і начхаю на усі обіцянки Ронні.

- Чим вона краща за мене? Безхарактерністю? Іншим стилем одягу? Зачіскою? - Деймонд поклала одну руку мені на плече. Вона що, зовсім знахабніла?

- Тим що вона, це вона. І ти не маєш права далі грати цю дурну виставу. Вероніка залишилась в минулому, а зараз у мене є Лія.

- І ти кохаєш її? - хмикнула знайома. - Ні, вона ще одна з тих, з ким можна забути про погане.

- Замовкни! - я різко скинув її руку зі свого плеча.