Розділ 5 (ч.1)

(Лія)

Хлопець різко повернувся до мене. Хоч за окулярами я не бачила його очей, але була певна - він не вірить тому, що я поряд. Не вірить тому, що бачить насправді.

Я дивилась на Ніка і просто мовчала. Здається, я б хотіла розповісти йому про усе, але зараз мені було не до слів. Він зрозуміє мене й без них. Хоча...не знаю. Те, що я зробила не варте розуміння і пробачення.

Коли брюнет зробив перший крок назустріч, то я миттєво підбігла до нього, скоротивши цю малу відстань. Тільки коли доторкнулась до коханого і відчула запах його парфумів, що не асоціюється ні з ким іншим, зрозуміла - ми подолали ці перешкоди та тепер попереду нічого не страшно.

Здається, це відчувала не тільки я. Уже від цього легкого майже невинного дотику серце почало шалено тріпотіти, а я розуміла, що остаточно стала залежна від мого Еванса. Не від порожніх клятв у коханні, дорогих подарунків, крутих ресторанів, а саме від хлопця. Я не мала чекати пустих слів, коли бачила підтвердження діями. Ніхто про мене так не дбав, не ревнував, не підтримував, не цілував. А я не вірила...

- Я сумував, - тихо прошепотів милий мені, а потім обережно торкнувся мого підборіддя, наче попросив підняти погляд.

Декілька митей тягнулись як вічність. А найважче було втриматись і не поцілувати Ніка. Хоч і невпевненість та вагання брали гору над розумом, але зараз переважило серце і я зробила те, про що так довго мріяла - торкнулася його уст своїми.

Хлопець обійняв мене і міцно притиснув до себе, наче не хотів більше нікуди відпускати. А я й не піду нікуди більше. Брюнет ніжно торкнувся мого волосся та обережно перебирав пасма. Оххх... Як я скучила за цим.

- Я кохаю тебе, - ледь посміхнувся милий, коли подивився на мене.

- І я тебе, - відповіла йому. - До речі, фото на пам'ятнику - відстійне, - потім зауважила.

 - Лі... Ти не змінюєшся, - засміявся хлопець. Як мені приємно бачити твою посмішку!

- А ти змінюєшся, - я простягнула одну руку до його сонячних окулярів і прибирала те, що заважало встановити зоровий контакт з Ніком. Хлопець дозволив це зробити, але втомлений погляд давав знати, що дарма. - Я ніколи не пробачу собі цього, - тихо сказала я, бо була зла на себе, що зробила таку дурницю два тижні тому.

- Я ніколи не пробачу собі, що не сказав усього раніше.

- То вже таке. У нас буде достатньо часу, щоб пояснити усе. А тепер давай покинемо це жахливе місце.

- Давай, - відповів брюнет мені. - Не лякай мене більше так.

- Я просто непередбачувана, - підморгнула хлопцю. - Але більше так не буду.

- Звісно, що не будеш. Я тебе і не відпущу! - підтвердив мої слова коханий.

Декілька хвилин ми йшли в цілковитій тиші. Я хотіла дізнатись про усе, що відбулось з мого від'їзду та аж по сьогоднішній день, але не знала з чого почати. Я розгубилась, як і Нік.

Покинувши це жахливе місце, я з хлопцем ішли до машини. Як я була здивована, коли, замість чорного bmw, Нік відкрив білу Toyota Camry. А що вже трапилось зі старою?

- А де твоя стара машина?

- Не знаю, скоріше всього перетворилась на брухт, - спокійним тоном сказав брюнет.

- Чому?

- Та так, нічого серйозного. В аварію потрапив, з ким не буває, - точно так же відповів.

- Тобто, в аварію потрапив? Нік, коли? - голосно запитала я. - Якби я знала, то за кермо тебе не пустила б!

- Чшшш... Я ж сказав, нічого страшного. На перехресті хтось поїхав на червоне світло, а я не встиг проїхати, - Нік знову поглянув на мене. - Ти голодна?

От питання якраз в тему.

- Так, - впевнено відповіла, бо справді не пригадувала коли щось їла. Напевно, ще в Україні. - І, що далі?

- І нічого. Живий, як бачиш. Добу чи навіть дві не приходив до тями, але все минулось, - легка усмішка з'явилась у нього на обличчі. - Не проти пообідати в компанії Алекса і Джулі?

- Еванс, ти майстер переводити теми. Не проти. Але хто така Джулі? - загадково сказала йому.

- Дівчина Алекса. Коли дзвонив йому зранку, то познайомились. Бідний Блейк, з нею йому точно буде не минути такого, як мені, - прямо сказав коханий. Мені вже подобається, якщо він жартує, це добре. - До речі, Лі, що це за розіграш? Бо чесно, до інфаркту було недалеко.

- Це був не розіграш. Це обставини дивно склались. Насправді я просто вирішила відвідати бабусю з дідусем в Україні, а на тебе була зла через дещо і тому не хотіла говорити. Через це написала листа і, щоб не намагався мене знайти, лишила телефон тут. Але... Електромережа вирішила все за мене, - швидко проговорила усе я.

- На що ти була зла? - суворо запитав Нік і сильніше стиснув кермо.

- На твої фото з Монікою! Твій телефон дуже вчасно нагадав про тогорічні події, - ображено відповіла йому.

Хлопець просто істерично засміявся. Цікаво, чому?

- Давай я вдома все поясню, гаразд? Бо на тих фото була не Моніка. І давай узагалі обговоримо усе-усе увечері.

- Добре, - ледве посміхнулась. Все ж, це не так погано, як могло здатися. - А можна ще одне дурне питаннячко?

- Ти вже його задала, - усміхнувся Нік, дивлячись на дорогу. - Добре, кажи.

- Які в мене були похорони?

Еванс точно не очікував такого питання, але невпевнено подивився на мене і все ж відповів:

- Не знаю. Я був не в тому стані, щоб бачити це жахливе дійство.

- Зрозуміло. Нік, вибач мені. Я вчинила дуже нерозумно. Знаю, що я ненормальна, неадекватна, дурна і так далі, але, будь ласка, не злись на мене, - благально подивилась на коханого.

- Я хіба можу злитись на тебе? Ти мене стільки разів у цьому житті бісила, що я вже звик.

- Точно, не злишся?

- Ні, тільки тепер ти й кроку не ступиш без мого дозволу. Мені шкода свою психіку, щоб в такому віці вбити її через твої витівки.

- Та ні, все ж минулось... - хотіла відмовити хлопця від цього я, але він мене перебив:

- Поговорімо увечері. Думаю, нам обом є що розказати. І не забудь нагадати, щоб ми твої речі забрали дорогою додому.