Розділ 4 (ч.2)

(Лія)

6:30 ранку зустрічає мене енергійно. Так, сама шокована, що через оці всі зміни часових поясів я почуваюсь досить непогано. А потім згадала, що по Київському часу зараз уже перша дня і мені стало усе зрозуміло.

Залишивши усі основні речі в моєму номері, я поспішила в університет, щоб віднайти номер Діани, а там і дізнатися усі нюанси "моєї загадкової смерті". Бррр... Аж противно...

Ранкова прогуляночка звичними вуличками міста трішки бадьорила, а стаканчик моєї улюбленої кави міг повернути мені спогади за увесь приємний навчальний рік, але ні. Ось два тижні, як я п'ю зовсім інший сорт цього напою - еспресо. І відразу ж пригадую як Нік "випадково" випив моє лате і приніс еспресо.

"Нью-Йорк, я сумувала!" - хотілось крикнути на все місто. Моє улюблене місто... Місто моїх злетів і падінь... Мого щастя і горя.

Отримати номер телефону не склало великих проблем, а от обережно повідомити, що я жива і щоб викладачка не мала реакції, як у моєї мами, було вже важче. Тільки-но вона усвідомила, що це не розіграш і ніякий не жарт, ми домовились зустрітись в моєму улюбленому кафе поряд з університетом.

- Доброго ранку, міс Джонс, - щиро посміхнулась викладачці я.

Темноволоса жінка в легкій літній сукні, що прикрашена великими квітами, підійшла до столика, за яким я чекала на неї.

- Доброго ранку, - високо здійняла брови вона і зміряла мене поглядом з ніг до голови. Здається, варто звикати до цього. - Ліє... - щось хотіла сказати жінка, але не продовжувала свою фразу.

- Так, я жива, як бачите. І, до речі, за дуже дивних обставин, - відповіла на цей красномовний погляд я і коротко розповіла про те, як вийшло, що опинилась в зовсім іншому кінці світу, коли всі думали про найгірше.

Декілька хвилин Діана мовчки дивилась на мене, нервово поправляючи на пальці... Обручку? Тепер я пропалювала її не менш зацікавленим поглядом. Розумію, вона моя викладачка і таке питати не зовсім коректно, але я все-таки тут "не в темі".

- То ви тепер не міс Джонс?

- Ні, тепер місіс Коллінз, - ледь усміхнулась жінка.

О, звісно ж, Діана то дружина Роберта! Я рада за них! Хоч я з Ніком ще тоді знали, що вони разом, але тепер це підтвердила сама викладачка. Як круто, що особисте життя в них так склалось.

- Вітаю, я рада за вас, - щиро сказала їй.

- Дякую. Лі, до речі, Нік знає, що ти жива?

- Ні, він не знає, - сумно зауважила я. - Я б хотіла спершу дізнатись дещо, а вже потім зустрітись з хлопцем.

- Що ж тобі цікаво дізнатись? - темноволоса чекала моєї відповіді.

- Де похований "мій" прах? Досі не можу повірити, що ще нещодавно мене вважали загиблою. І чесно, це відчуття не з найкращих, - відверто відповіла їй.

- Я скину адресу тобі повідомленням. Згодна, це неприємно і дуже важко усвідомити. Але, якщо подивитися на це з іншої точки зору, то підстав так вважати було чимало, - легко сказала місіс Коллінз.

- Розумію, тут я зробила дурницю. Цікаво, як Нік весь цей час був?

- Повір, йому було нелегко. Тому раджу тобі швидше завершити усі свої справи та поїхати до Еванса. Думаю, вам є що одне одному сказати. А ми й так скоро побачимось. Екзамени вже на наступному тижні.

- Дякую, що погодились зустрітись. А тепер мушу бігти, - піднялась з-за столика я і вже рушила в сторону дверей.

- Удачі, - наостанок сказала Діана.

***

Бррр... Ненавиджу такі місця.

Перед ворітьми кладовища я замислилась чи варто мені бачити "власну" могилу, чи для моєї психіки це занадто. Але шляху назад немає. Моя цікавість і шаленість точно доведуть мене колись до цього місця, а зараз я тут лише відвідувач.

Переступивши поріг цього холодно-неприємно-самотнього місця, я попленталась кам'яною доріжкою поміж могил в ту сторону, де має бути останній залишок думок про погане.

Легкий вітер шарудів листям і створював звуки, наче я тут не сама. А я подумки вже усвідомлювала, що моя точка призначення десь зовсім поряд. Неподалік від великого розлогого дерева виднівся витесаний прямокутний кусок граніту, де виднілось моє не саме вдале фото і якимось кривим шрифтом було нашкрябано "Lia Terner" і день народження через рисочку з датою відльоту в Україну.

Тільки-но хотіла минути головну перешкоду, як поряд з могилою угледіла чийсь силует. Щоб розібрати хто це, я підібралась ближче і впізнала мого... Ніка! Хлопець був весь у чорному, але йому цей колір йде. Але не йде ця жахлива блідість шкіри, втомлений вираз обличчя та очі, закриті темними сонячними окулярами. Можу закластись, що мені було боляче на нього дивитись, але як було йому?

Декілька хвилин простояв Еванс у тиші, а далі тихо, скоріш за все до себе, сказав:

- Я вірив, що це неможливо. А це і не мало стати реальністю!

Я вже хотіла вийти з цього імпровізованого сховку, але почула далі його слова:

- Ну, ти хотіла чути усю правду, - нервово усміхнувся. - Ти спитала колись мене: "чи кохав я?". Я відповів, що поки не можу дати чіткої відповіді. Насправді так, кохав. Дуже сильно. І був упевнений, що назавжди. Але...

Що? Я вже не хотіла виходити зі сховку. Мені стало цікаво дослухати цей монолог. Навряд би Нік мені це все розказав прямо.

-... але все сталось інакше, - зітхнув хлопець. - Рік тому вона пішла на той світ. Останні удари її серця я навік не забуду і слова, які благали мене бути щасливим... Я не вірив, що подальше моє життя можливе і впав у депресію. Саме через це потім сталась велика сварка з батьком, який просто доконував мене своїми вченнями про світ і те, що це все причина моєї безвідповідальності. Я і так це знав, але визнати було досить важко.

Серце болісно тьохнуло. Його колишня перед самою смертю благала хлопця бути щасливим! Сльоза скотилась моєю щокою. Он що він ховав за сімома замками душі. Спогади... Про неї...

Тиша знову починала огортати це місце, як Еванс продовжив:

- Саме тоді почалось найгірше... Моє життя перетворилось в непотріб. Я зневажав ним як міг. Клуби, літри алкоголю, легкі наркотики, безліч дівчат - було усе. Усе, що руйнувало моє життя ще далі... У той час з рахунків Евансів зникла кругленька сума, за яку можна було відкрити ще один повноцінний бізнес. Тепер розумієш, який я?