Розділ 4 (ч.1)

(Лія)

- Мам, ти в порядку? - подала склянку води жінці.

Фух, прийшла до тями. Як добре, що тато опинився на першому поверсі й допоміг вкласти маму на диван. Щоправда, його коротке пояснення про все, що сталось мене збило з пантелику. Мене реально вважали й досі вважають мертвою!

Мама жадібно пила воду і дивилась на мене як на привида. І я просто починаю розуміти яку дурницю накоїла. Чому я не попередила хоча б батьків? Тепер мене совість гризе ще більше.

- Лі... Донечко, - тихо сказала мама.

- Так, це я. Все добре, - я взяла блондинку за руку.

- Де ти була? - здивовано запитав тато.

- У Києві, - тихо і засоромлено сказала я. - Будь ласка, поясніть, що це все значить. Мам, тату, що це за реакція на мене, чорна пов’язка, ваш поганий вигляд? Я не розумію.

- Я не знаю, як тобі вдалось настільки вдало зникнути, але ми та всі інші вважали тебе... Кхм... Мертвою, - рівним тоном сказав містер Тернер. Тато намагався тримати себе в руках, щоб не знепритомніти, як мама.

- Як? ЯК?!!!! - встала з дивана і почала ходити з кутка в куток я. - Як це можливо?

- Два тижні тому, під ранок, ми отримали один дзвінок. Відразу ж тоді ми справді занепокоїлись, - у приміщенні настала іронічна пауза. - Дзвонили з університету, щоб запитати чи не могла ти повернутись додому на вихідні, а потім ми дізнались, що твоя кімната в гуртожитку згоріла вщент.

Що? Мене всі два тижні вважали загиблою, бо ніхто так і не знайшов мого листа. Ну, як і мене, якщо чесно...

З очей мами покотились сльози. Жінка намагалась витерти їх серветкою, але заспокоїтись не могла. І я розумію її... Розумію, що вона відчувала тієї ночі.

- І оскільки ніхто зі знайомих, друзів, в яких ти могла бути, не сказав нічого про твоє місцеперебування, а твої речі в кімнаті вказували на те, що ти справді там, тебе почали вважати... мертвою.

На останньому слові мама почала ще сильніше плакати, а я сіла поряд, щоб її заспокоїти.

- Мам, усе добре, я жива. Все минуло. Я була в Україні, у бабусі з дідусем.

- Лі, вибач мені, що я образилась на тебе через те кольє. Та хай горить воно в пеклі, тільки не роби так більше. Прошу, попередь хоч когось, - вона стиснула мою руку.

- Який жах! - вкотре здивувалась я.

Чорт! Ні, це просто жахливий жах! Мене два тижні вважали мертвою!!! І всі досі вважають! Тепер я точно маю поїхати в Нью-Йорк, щоб довести, що я жива і зі мною все добре. Чорт!!! Нік теж вважає мене мертвою! Тепер я знаю, що значив той сон. Це все було наяву!

- Так, Ліє. Ну що ж, ходімо спати, завтра будемо розбиратись з твоїми пригодами, - тяжко зітхнув тато. Навіть уявити не можу, що в них на душі за весь цей час було. Я дурепа! Я повна дурепа!

- Тат, мені треба в Нью-Йорк! - ледь не плачучи сказала я. Не знаю чому, але з моїх очей почали литись сльози.

- Ні, ти зараз нікуди не полетиш! Ти бачиш в якому стані мама, розумієш, в якому стані усі, - суворо сказав тато. Він ніколи не був таким суворим, але саме тут це було правильно.

- Тату, я маю полетіти, - тихо проскиглила я.

- Ні, доню, не треба, - мама далі тримала мене за руки та сканувала заплаканими очима.

- Треба! Нік... Він не знає, що я жива! Він може нашкодити собі, - почала доводити я.

Просто розумію наскільки погано зараз йому. А далі починаю згадувати його шрам на лівій руці, слова, що просять мене бути обережною, і головну фразу, яка лунала в моїй голові: "Я боюсь, що не зможу тебе вберегти". Чорт! Це жахливо. І розумію, що тут уже я можу не встигнути.

- Я не знаю, хто такий Нік, але, Лі, прошу, залишся хоч до ранку, - уже м'яким голосом сказав тато.

- Я не можу. Тато, ти не розумієш, ви з мамою знаєте, що я жива. А Нік - ні. Він може зробити щось погане. Будь ласка, я мушу летіти!

Мама з татом ще хвилин десять переглядались, але все ж я перемогла. Тато приніс ноутбук і почав шукати квитки на найближчі рейси до Нью-Йорку.

- Лі, хто такий Нік? - мама вже трішки заспокоїлась і вирішила поставити декілька питань.

- Той, до кого мене ревнував Джейк. Мій хлопець, якщо точніше. Але зараз...я не знаю. Не знаю чи гідна я зватися його дівчиною після усього, - на душі шкреблись коти. Ну а як же ще, коли твій коханий страждає за тисячі кілометрів від тебе.

- Гідна...- ледь посміхнулась мама самими кінчиками губ. - Все буде добре у вас.

- Я не знаю. Але знаю Ніка і розумію, що йому зараз найгірше. Моніка попереджала, що він може не пережити мою смерть! От сучка, - вголос сказала це я. Вона може бути причиною моєї "раптової смерті".

- Лі, так негарно.

- Мам, ти не розумієш, він не раз мене попереджав, щоб була обережною, просив не робити дурних вчинків, а якщо вже й зробила щось дурне, то попросити у нього допомоги. А знаєш, щоразу саме він рятував мене з халеп. І навіть сварив, але я розуміла, що справді робила дурниці, коли далі продовжувала вважати себе безсмертною, - швидко проговорила я. - Я не знаю чи зможе він пробачити мені.

- Як все складно... Але послухай, більше такого не роби. Попереджай про свій вчинок хоч когось. Не втікай просто так, бо тобі захотілось відпочити від усіх. Я впевнена, він би зрозумів, якби ти сказала про це, - на щастя, мама перестала плакати й зрозуміла мене. А я сиділа як на голках від нервів.

- Можливо. І я зрозуміла, що весь час він справді любив мене.

- Так, Лі, тільки я відпускаю тебе в Нью-Йорк за умови, що ти подзвониш мені по відеозв'язку, а якщо познайомиш ще й з Ніком, я буду дуже рада. Не заради кожного б ти ось так посеред ночі підірвалась і зібралась на інший материк.

І ось я купила квиток на найближчий нічний рейс і вже не могла дочекатись польоту. От-от я буду разом з Ніком. І нарешті побачу його. Неприємний ком страху і сорому хотів повернути мене додому, але сум і те, наскільки я переймаюсь за хлопця, не могли мені дозволити це зробити.

Серце шалено стукає, а я намагаюсь скласти план на завтра, бо знаю, що посеред ночі нічого вирішувати не буду. На момент мого прильоту мені буде цікаво тільки знайти хороший готель, яких тут дуже багато. А вже завтра шукати спосіб зустрітись з Ніком та іншими.