Розділ 2

(Лія)

До другої половини дня хлопець познайомив мене з, раніше згаданою, Дариною. Справді, невисока брюнетка мого віку добре орієнтується в місті й погодилася провести мені екскурсію Києвом.

Ще цього вечора я була в компанії мого телефону та Сашкових відеоігор. До речі, він має справді цікаве хобі. Ці ігри дійсно цікава штука. І навіть мені сподобалося клацати кнопки на джойстику і керувати персонажем чи автомобілем у грі. Хоч я й чимало програвала.

- Ти все одно краще граєш! - вдавано образилась я на Сашка.

- Таке враження, наче перед цим ти не грала у відеоігри, - хмикнув хлопець і запустив наступну гру.

- Грала, щоправда, небагато. З Тедом декілька разів.

- Мало.

Нашу розмову перервав ледь знайомий голос. Як виявилось, це тітка Катя.

- Я вже вдома! - сказала жінка щойно зайшла в кімнату. - Привіт, Саш і Лія.

- Добрий вечір, - легко посміхнулась я і відклала джойстик, хоч Сашко уже перемагав мене.

Я звернула увагу на жінку. Риси обличчя схожі до моєї мами, щоправда, дещо тонші й менш виражені. Волосся темніше, каштанового з легким відблиском майже чорного. Видно, що родички, бо багато спільного. Але є й відмінності. Тітка Катя у звичайному повсякденному одязі, тоді ж як мама завжди типовий офісний працівник, навіть вдома. Волосся довше і призібране у легкий недбалий хвіст. В цілому, і схожі, і не зовсім.

- Саш, уже майже одинадцята, - трішки суворо сказала жінка.

- Добре, кладу, - хлопець забрав джойстики і поклав їх поруч з телевізором.

- На добраніч, - посміхнулась я та разом з тіткою покинули кімнату.

Я уже збиралася спуститися на перший поверх, як родичка сказала мені:

- Good night, - о, вона мою рідну мову знає!

- Добраніч, - відповіла їй я.

Здається, Катя дуже навіть мила і приязна, але відносини у неї з мамою не супер. А всьому причиною є дорогоцінний чорний діамант у кольє. Воно уже не в нашій родині, але ще довгий час треба буде виправляти наслідки.

Після усіх вечірніх ритуалів подушка з ковдрою здавались занадто м'якими та приємними, що відразу хотілось заснути. Але як, якщо раніше завжди засинала після повідомлення чи поцілунку Ніка? Якщо завжди перед сном думала про нього і згадувала кожен його погляд? Як?

Люблю... Іноді ненавиджу себе за це. За те, що не можу жити без нього. Тепер цікаво, як ми декілька місяців були зовсім байдужими до цих почуттів? Певно, ми їх просто прийняли. А хіба зараз це зробити не можемо? Наче можемо, та й зробили давно...

Але за час, що ми разом, це стало звичкою. Шкідливою, але без цього ніяк. Шаленство й пристрасть спершу манять і з'являється щось таке невагоме під назвою "Кохання", а тільки-но все зникає, це кохання лишається. Щоправда, без підживлення воно руйнівне. Може поглинатись ревнощами, заздрістю, розгоратись у ненависті, тліти в полум'ї віри. А наостанок привести до розбитого серця...

Не згоріти до тла, а просто залишати опіки аж поки серце уже не буде здатне любити. Зайва віра тільки шкодить, але й зневіра не витримає кохання. Воно зникне швидко, не встигнеш огледітись. Часто, ми плутаємо справжнє кохання з закоханістю чи тимчасовим захопленням. Але ж ніхто так і не знав, що то було насправді.

Тимчасове захоплення полонить наші думки лиш коли стає нудно чи душа хоче трішки пригод, інтриг. Закоханість же є демоверсією любові. Ти все романтизуєш, не бачиш недоліків, сліпо віриш, але втратити його не так боляче. В коханні ж ти готовий полюбити усі недоліки, прийняти вибір свого серця і дозволити собі бути щирим та відвертим. Проте його втрату пережити значно важче.

І я б ніколи не хотіла, щоб наші відносини з Ніком розвіялись, як тимчасове захоплення, поблякли, як закоханість, хочу, щоб стали справжнім коханням. Але чи вийде це у нас? Нік ідеальний для мене, але чи така я? Мені шалено добре поряд з ним, але й жахливо погано коли ми не разом. Цікаво, як йому?

Коли тільки від його жартів я можу сміятись і зовсім не думати, що це тупо, дивитись на нічне небо і мріяти про спільне майбутнє, дивитись в його очі, не кажучи ні слова. Любити... Жити у тому світі, де є тільки ми двоє. Прийняти темну сторону одне одного. Стати промінчиком світла для темних закутків душі й вказати на правильний шлях - уже спільний... Здається, це і є любов.

А я, думаю, знайшла свій темний закуток душі - романтику. Я ховала її сімома замками, не прибирала павутину і не витирала пил, не давала шансу навіть їй з'явитись, але Нік зробив те, чого не зробив до нього ніхто...

" - У моїй душі є дуже темні закутки, які ніколи нікому не пізнати, - з легким сумом сказав Нік.

- Навіть мені? - грайливо запитала я. Сподіваюсь, наш сум розвіється з приходом пристрасті.

- Вони знищать усе світло, яке туди потрапляє, а я не дозволю, щоб моє світло, тобто ти, туди лізла,- хлопець ніжно взяв прядку мого волосся та заправив за вухо.

- Я відкрию усі ці темні закутки. Хай будуть засипані пилом, заплетені величезними павутинами, все одно знайду те, чого прагну. Я блукатиму темними коридорами, без краплі страху і зможу наповнити все затишком і теплими спогадами, - поглянула в його очі, з надією зрозуміти, про що він так боїться говорити.

- А якщо закриті на сім замків ?

- Я знайду спосіб відкрити та заповнити усе світлом та любов'ю. "

Він зміг стати для мене частинкою світла, а я так і не стримала тих слів. Мені соромно перед хлопцем за свою егоїстичність.

Сподіваюсь, все попереду. І мені вийде хоч трішки змінитись. В першу чергу, заради себе. Бо не дуже то й приємно робити боляче тим, кого любиш. А ще важче пам'ятати про усі сварки, проблеми, намагатись керувати усім. Це добре, але не завжди. Попри те, що я почала цю гру, я маю або завершити її, або надати можливість іншим гравцям вплинути на історію.

Я ніколи не дозволяла комусь керувати мною. Я вважала це слабкістю, але саме в цьому й була моя слабкість - невміння робити правильне рішення. Нік часто застерігав мене, допомагав, не був байдужим, але ніколи не прагнув керувати мною. Він дав мені повну свободу, як і я йому. На цьому й будуються гарні відносини. Але попри це він лишився повністю вірним мені, а я...