Пролог

"Счастье было так близко, и мы это знаем.

Себя виню я за это, ведь мы ценим, когда теряем."

Єгор Крід "Берегу" (пісня, рекомендована до прослуховування під пролог)

(Нік)

- Навряд, хтось знайде сили пробачити мені. Нехай байдуже на мої слова, але почуття не збрешуть. Я справді кохав, кохаю і буду кохати тільки тебе...

- Я вже пробачила... І вірю, що ти кохаєш мене...- промовив хтось позаду.

Почувши знайомий голос, я обернувся, щоб побачити чи справді це вона. На мить здалось, що це мені здається чи, можливо, сон. Але ні.

За декілька метрів від мене стояла Лія. Голубі очі дівчини сканували мене, а я застиг, немов статуя. Вона жива! ВОНА ЖИВА!!!

Хотілось тільки обійняти її і просто забути про усе. Лія змусила мене хвилюватись, навіть дуже сильно, але зараз я не хочу розуміти причину її дій, де вона була і так далі. Я хочу просто бути поряд і не відпускати.

Здається, ми ще декілька хвилин стояли на відстані метрів п'яти одне від одного, наче вагаючись, а потім за лічені секунди скоротили цю відстань і я притулив Лію до себе. Запах її парфумів відразу дав зрозуміти, це справді вона.

- Я сумував, - усе, що й зміг сказати дівчині на вухо я. Лія ж просто мило посміхнулась і продовжувала дивитись на мене поглядом аквамарину чи сапфіру. Всередині її очей, здавалось, грає сонячне сяйво на морських хвилях, а я дивився далі, намагаючись зрозуміти, що ж у її особистому морі: спокій чи шторм.

І врешті вона перервала цей зоровий контакт, щоб поцілувати мене. Здається, не тільки мені було важко без неї. Та що важко, було жахливо.

Я притиснув мою кохану до себе, зарившись руками у її дивовижному волоссі, і навіть після поцілунку не поспішив відпускати. Не відпущу більше ніколи!

- Я кохаю тебе, - слабко посміхнувся я коли знову поглянув на Лію.

- І я тебе, - нарешті відповіла дівчина і широко посміхнулась. - До речі, фото на пам'ятнику - відстійне, - зовсім не збентеженим тоном сказала моя шатенка.

 - Лі... Ти не змінюєшся, - уже справді засміявся я.

- А ти змінюєшся, - мила прибрала сонцезахисні окуляри, які досі закривали мої очі й синці під ними через безсонні ночі. - Я ніколи не пробачу собі цього.

- Я ніколи не пробачу собі, що не сказав усього раніше.

- То вже таке. У нас буде достатньо часу, щоб пояснити усе. А тепер давай покинемо це жахливе місце.

- Давай, - тихо сказав їй я. - Не лякай мене більше так.

- Я просто непередбачувана, - підморгнула Лія. - Але більше так не буду.

- Звісно, що не будеш. Я тебе і не відпущу! - мені так і хотілось її нікуди не відпускати. Навіть на крок від себе. І нехай ображається, надуває губки чи ще використовує якісь дівчачі магічні прийоми, я не поведусь на це. Втретє я не маю права схибити.