Глава 2

Угх... я хотіла покращити свої стосунки з Бланш... але, щоб досягти цього, мені спочатку потрібно спокутувати всі минулі гріхи Ебігейл. Наче на доказ цього, Бланш не прийняла моїх вибачень. Вона просто продовжувала періодично поглядати на мене з дуже розгубленим виразом на обличчі.

Не те, щоб я не розуміла. Я й не думала, що вона ось так одразу прийме мої вибачення. Але як би там не було, принаймні я вибачилася. Однак, як кажуть, справи говорять голосніше, ніж слова, тож настав час мені зосередитися на цьому. Ймовірно, правильним рішенням зараз буде відпустити дівчинку. Напевно, вона занадто нервує, щоб і надалі залишатися тут, зі мною.

- Мабуть, я здивувала тебе. Вибач мене, Бланш. Ти можеш піти відпочити.

– А? Ах, так, звичайно...

Втрачена десь у своїх думках Бланш, нарешті, досить прийшла до тями, щоб встати. Але як тільки вона, попрощавшись, збиралася залишити кімнату:

– Кьях!

Бланш зіткнулася з кимось, хто саме входив до приміщення, і в результаті впала на підлогу.

– Б-Бланш!

Вигукнула я від несподіванки. Я хотіла підійти і допомогти їй піднятися, але мені довелося зупинити себе, коли побачила чоловіка, з яким вона зіткнулася. У нього було чорне волосся, таке саме, як у Бланш, і на вигляд йому було трохи за двадцять. Коли я вперше побачила його, мені згадалася одна фотографія з виставки, яку я відвідала у якийсь момент свого життя. Чорний леопард. Я пам'ятаю, як зациклилася на цьому хижаку, на його такій царственій і бархатистій шерстці, на цій гордій і владній аурі, яку випромінювала жалюгідна картинка. Я не могла відвести свій погляд від його очей всупереч тому страху, що вони пробуджували в мені і, зрештою, провела там чимало часу. Я була повністю зачарована цим звіром.

Людина, що стоїть зараз переді мною, дуже нагадувала цього леопарда. Гарний, привабливий і величний за своєю природою. Навіть ця маленька родимка поруч із правим оком змушувала його виглядати ще привабливішим, ніж він уже був. Будь-яка інша жінка почервоніла б, зіткнувшись із таким чоловіком, але побачивши його я ледве стримала себе, щоб не кинути йому в обличчя кілька образ. Цей чоловік – король, батько Бланш, а також мій чоловік. Сабеліан Фрідкін. Людина, яка є моїм заклятим ворогом.

Усі слуги і служниці схилилися в глибокому поклоні за його появи. Мені також слід було б привітати його належним чином, проте було дещо важливіше, про що мені слід подбати в першу чергу.

- У тебе щось болить, Бланше?

Я швидко допомогла дівчинці стати на ноги, слухаючи Сабеліана позаду себе.

- Їй бракує уважності.

Перш ніж я встигла промовити хоч слово, його крижаний голос обірвав мене. Сабеліан розглядав свою дочку, як щось йому зовсім незнайоме. Його погляд був… байдужим, позбавленим співчуття чи занепокоєння. Я не розуміла, як батько може дивитися на свою рідну дитину таким чином. Особливо на таку гарнюню, як Бланш.

Але принцеса не заплакала. Вона холоднокровно поправила свою позу, а потім належним чином привітала короля.

– Перепрошую, батьку. Мені шкода, що вам довелося стати свідком цього, леді Ебігейл.

Чекай, чому ТИ вибачаєшся? Все, що ти зробила - це впала... і саме в цей момент я помітила, що щось не так.

- Бланш, з тобою все гаразд?

Я дбайливо взяла її праву руку у свої долоні, і дівчинка здригнулася від болю. Ах, цього я й боялася... не дивно, що вона так берегла свою праву руку... мабуть, вона поранилася, коли впала.

– Ти зашкодила зап'ястя…

– Ах, ем. Я в порядку. Щоправда, все гаразд...

Бланш швидко сховала свою праву руку від мене, поводячи себе так, ніби її спіймали на чомусь неправильному. Її погляд, сповнений страху, зосередився на Сабеліані. Бачити те, як мучиться Бланш – ранить мене зсередини. Вона навіть не заплакала після падіння...

Сабеліан відкрив рота, і промовив тим самим холодним тоном.

- Я відправлю до тебе лікаря. А зараз можеш іти, Бланше. Я маю що обговорити з Ебігейл.

– …так, тату.

Вклонившись наостанок перед Сабеліаном, Бланш швидко втекла, як маленький кролик.

Мій погляд кинджалом вп'явся в Сабеліана.