Епілог

- Настуня, лишень поглянь, яка гарна крихітка у нас, - задоволено промовляє Олег до онуки, коли вони разом заходять у палату пологового будинку.

Повірити не можу, що  у нас з Олегом все вийшло з першого разу. Так, вагітність настала майже одразу. І це так дивно. Ніколи це не бачила такого щасливого чоловіка, як мій. Тоді, на початку лютого, він постійно, лежачи у ліжку зі мною, турботливо цікавився моїм самопочуттям. А я, дурненька, не вірила в те, що все станеться так швидко.

Одного разу Олег сказав, що я якось змінилась, зовсім по іншому реагую на навколишні події. Я йому знову не повірила. Адже почувала себе добре, на відміну від першої вагітності. Ми навіть вдалися до суперечки.

- Ти стовідсотково вагітна, можеш не сперечатися, - ніжно схопив мене у обійми та затаврував мої вуста гарячим поцілунком.

- Ти занадто прискорюєш події, коханий, - рукою торкаюся обличчя чоловіка та задоволено тягнуся до його поцілунку.

- Тоді гайда до аптеки, придбаємо тести, та припинимо суперечку?

  Він безумовно найчарівніший чоловік з усіх, що я знала. Закохалася в нього так швидко, що незчулася й коли мені стало його не вистачати. У його тимчасові відрядження до міста я залишалася вдома з Настунею і сумувала. Та з дівчинкою все одно легше переживала розлуку. А коли Олег телефонував пізно ввечері, я без зупинки розвідала йому про наші пригоди з Настею.

   Неймовірно, та я до нестями прикипіла душею до малої щебетухи. Така тямуща, не примхлива. Гарна помічниця. Особливо на кухні. Найулюбленіша страва малої – млинці. Мине ще небагато часу, так ця вправна дівка буде самостійно  готувати ці смаколики.

   Олег радів, що ми створили повноцінну родину. Настуня навіть мене мамою почала називати. Мені перший час було ніяково. Ці слова звучали для мене як нагадування про те, що вже і я давно б мала стати матусею. Сварила себе за негарні думки, гнала їх геть. І лише Олег допомагав мені призвичаїтися до змін, які сталися у нашому житті.

- Це наш малесенький Тарасик?

   У мене сльози на очі накотилися, коли зрозуміла, як ніжно моя маленька донечка, так, саме донечка, торкається обличчя Тараса і посміхається. Вона безмежно задоволена, адже  щодня нам розповідала як саме буде допомагати нам виховувати братика.

- Як почуваєшся, кохана?

- Добре, хоч сьогодні додому повертайся.

- Тобі ще не час, лише доба минула.

- А як ти себе почуваєш? - посміхаюся коханому, - присутність на пологах сильно вразила?

   О це був цікавий досвід для Олега. Він, мабуть, більше за мене переймався, коли настав час йти до пологового відділення. Ні, він не втратив свідомість. Навпаки, стійко контролював увесь процес і очей не зводив з мене, коли тримав мою долоню. Він першим побачив свого сина. І мені навіть здалося, що  декілька крапель сліз скотилося по його щоці. Тараса ледь відібрала з його рук  медсестра, сміялася, що таких татусів давно вже не бачила.

- Він чудовий, Світланко, дякую.

   Цілував пристрасно, щиро, пестив моє волосся і щасливо посміхався. Навіть зараз він піймав мене у обійми та шукав своїми вустами мої вуста.

- Кохаю тебе до нестями, моя дівчинко. Ми за вами сумуємо. Так, моя крихітко?

- Так, моєї матусі вдома не вистачає.

   Моя донечка підлітає до нас, бо лишень зараз відірвалася від споглядання братика. Обіймає нас за ноги та дивиться нам у щасливі обличчя. Олег підхоплює онуку на руки та цілує.

- Що ти хотіла сказати Світланці? – нагадує малій про щось.

- Ми дякуємо тобі за Тарасика. Він дуже гарний. І я вже хочу, хоч ви скоріше повернулися додому.

- Декілька днів, і ми обов’язково будемо всі разом святкувати моє повернення…

   В той день, коли Олег забрав нас з сином додому, від сюрпризу, який організували коханий з Настею, по моїм щокам текли сльози. Дитяча мала бездоганний вигляд. У передпокої у величезному вазоні стояли квіти, мої улюблені рожеві троянди. А у дитячій купа нових речей, іграшок та новеньке дерев’яне ліжечко, про яке я мріяла з того часу, як побачила його у торговому центрі під час поїздки у місто.

- Люблю тебе до нестями, - обіймаю чоловіка, який кладе сина у ліжечко і щось ніжно йому шепоче.

- Ми тебе довго чекали. Сподіваємося, що тобі з нами сподобається жити, адже ми тебе безмірно любимо.

- І я люблю!

    Настуня залітає у кімнату і плескає у долоньки. Та Тарасику цей гамір не до вподоби. Мій маленький чоловічок морщить носик та намагається роздивитися новий простір. Олег повертає малого на руки, притискає до себе і цілує його. А я натішитися не можу. Сідаю у крісло, обіймаю Настуню, цілую її і кажу:

- Ну, що, мамина помічнице, готова катати Тарасика у візочку?

- Так, мамуню, - маленькі рученята обіймають мене за шию, а солоденькі вуста цілують мої щоки.

- Я вас сильно люблю, - дивлюся на Олега, Настуню і нарешті відчуваю, що можна трішки розслабитися.

- Спати хочеш?

- Хіба що трішки.

- Тоді ми маму не турбуємо, підемо на вулицю, погуляємо. Скоріш біжи, Настуне, до візочка, чекай на мене там.

   Олег нахиляється до мене, знову жадібно цілує і говорить.

- Без тебе у ліжку холодно, зігрієш мене вночі?

- Обов’язково, я  також за тобою сумувала.

   Тарасик знову незадоволено стиснув маленькі вуста, але не заплакав.

- Ти впевнена, що він не захоче їсти.

- Ти ж сам бачив у пологовому, як твій богатир жадібно пив молоко.

- Твоя правда. Я тобі казав «дякую» за сина?

- Безліч разів.

-  А те, що тебе кохаю?

- Не пам’ятаю такого.. – навмисне кажу Олегу цю нісенітницю, бо знаю: він на мить застигне, подивиться мені у вічі так палко, що мільйони слів не треба кричати кожної секунди.

- Назавжди… ти ж знаєш…

- Взаємно, любий.

   Закриваю очі, чую, як зачиняються двері. Але мені було досить декілька хвилин, щоб заснути з посмішкою щастя на вустах. З вірою, що в нашій родині все буде гаразд.