11 глава

    Мені зовсім не хочеться йти до нього, перебувати на його території. Та взагалі ніяково під пильним поглядом цього чоловіка. Та й в голові досі та фраза про поцілунок набридливого кружляє.

- Бачу, що тобі потрібна моя допомога, так, принцесо?

   Олег впевненою ходою прямує до мене. І щось мені підказує, що треба якомога швидше тікати. Нелегко зрушити з місця задубілі ноги. Це я тільки-но відчула, що вони у мене взагалі стали крижаними. Не дивно, бо за звичкою у коридорі зняла унти, взула капці і стою серед холодної спальні. Вітер свище за вікном, кидає  сніг в розбиті шибки. Лише дякуючи ледь вцілілим жалюзі та шторам,  цей розбурханий потік спиняється на підвіконні.

-  Навіщо тобі це потрібно?

    Я намагаюся вирватися з обіймів Олега. Чоловік впевнено обіймає мене за стан, схиляє голову, щоб пильно розгледіти вираз мого обличчя.

- Я тебе не залишу в цьому будинку та й годі. До речі, Настуня зовсім одна. Хоча вона спить, та немає гарантії того, що не прокинеться. Ти ж розумієш, що вікна з дільничним ми маємо хоч якось полагодити. Не досить надійний захист, та я вважаю, що в таку заметіль до цього двору ніхто не наважиться зайти.

    Так, Настуня. Допоки її дід у мене займається рятувальною справою, я, як справжня егоїстка, думаю лишень про себе. Так не гарно.

- Вибач, ти маєш рацію.

- Розумниця.

   Олег схиляє голову нижче, а я розумію, що ніяковію сильніше. Невже я хочу, щоб він торкнувся своїми вустами моїх? Розчарування змішане в полегшенням: Олег просто торкається вустами моєї скроні і хрипить на вухо.

- Тобі варто поспішати. А зацілую тебе потім, повір мені, мала.

 Він знову зникає так швидко, як і з’явився. А я кліпаю очима та розумію, що дихаю занадто збуджено. Ця його гра мене бентежить і, як не соромно зізнатися, збуджує.

- Чорт!

   Притискаю долоні до обличчя,  знесилено видихаю та поспішаю, щоб якомога скоріше зібрати необхідні речі. Як тільки виконала всі важливі справи, виходжу на вулицю. Назустріч йде Петрович, погляд  винуватий.

- Степан у нормі?

- Нічого з ним не станеться, - махає роздратовано рукою дільничний та йде у бік вікна.

- Ось ключі від будинку. Ти можеш зігрітися у ванні, а потім зробити гарячий чай, - Олег протягує мені ключі, та навмисно торкається моєї шкіри, тре її.

- Так, я розберуся. Дякую, - відчуваю, як обличчя починає горіти.

- Я швидко, ти не встигнеш засумувати.

    Його вдоволення знову бентежить кожну клітинку мого тіла. Цей погляд примушує мене весь час згадувати обійми Олега, його ніжний погляд. До речі, так ось чого я не бачила його цілий тиждень.  Мабуть вони з Настунею їздили до міста у справах. Не хочу лізти до сусіда в душу, та як захоче, то сам розповість.

    Біжу через дорогу, поспішаю. Не хочеться, щоб мала знову злякалася та плакала. Вбігаю в будинок, знімаю чоботи та прислухаюся, кидаючи пуховик на вішак. Ніби тихо. Та я маю на власні очі впевнитися у тому, що дівчинка спить. Заглядаю до дитячої кімнати і посміхаюся. Мала спить так солодко, що очей не відірвати. Красунечка виросте дідові на втіху. А йому весь час доведеться залицяльників ганяти від такої краси.

   На душі стає легше, зачиняю двері та повертаюся у передпокій. Беру  потрібні речі для ванни та не барюся, мені дійсно краще гарно зігрітися. Тому не відмовляю собі у цьому задоволенні. Моє тіло занурюється у теплу воду, від насолоди навіть очі закриваю. Люблю інколи собі дозволити таку насолоду.

    Невже я задрімала. Ніби здалеку чую якийсь звук, ніби хтось стукає у двері. Дійсно, я незчулася, як поринула у дрімоту.

- Свєто, ти впевнена, що з тобою все гаразд?

   Я мабуть занадто довго грала у мовчанку, бо Олег відчинив двері та зайшов до кімнати. Одразу пильно огледів мне й сказав:

- Заснула? А якби втонула?

   Його рука тягнеться до мене, я б і рада кудись вистрибнути, та куди?

- Вода геть холодна. Ти здуріла? Залишилось підхопили запалення легенів.

    Йому байдуже, що я намагаюся обурюватися та вигнати з кімнати. Не слухає, вперто дістає пробку, щоб вода стікала. А я, не дивлячись на те, що вода ледь тепла, стала червоною, мов рак, від його пильного погляду. Сильніше притискаю коліна до грудей, щоб хоч якось себе заховати від його очей.

- Виходь.

   Перед очима з’являється великий рушник, та його мені Олег не віддає.

- Швидко, твоя недалекоглядність просто обурює мене.

- Й сама б змогла вийти.

- Ага, ти вже сама залишилась у ванні. Вилазь, бо допоможу.

   А голос грізний, хоча очі у Олега веселі. Він не приховує свою чоловічу зацікавленість, роздивляється мене занадто пильно.