10 глава

   Олег виходить з-за рогу та снігом потирає ліву руку. Освітлення у мене в дворі непогане, та я все одно з-за віхоли погано розгледіла обличчя чоловіка. Підбігаю ближче и розумію, що його поранено.

- Не переймася, зі мною все добре, у тебе в дворі слизько,  не одразу вдалося приборкати палкого залицяльника.

- Ти його не сильно? Жити буде?

- Буде, навіть розмовляти та посміхатися, коли зуби у дантиста нові зробить.

- Вибач, що так все сталося. Покажи.

    Я наближаюся до Олега, пильно вдивляюсь в його обличчя. На щоці певно буде синець. Пальцями торкаюся щоки, чую, як Олег говорить:

- Все гаразд, тобі краще не торкатися до мене, - я здригаюся і здивовано заглядаю йому у очі. – Тому що єдине бажання в мене – це цілувати тебе, стиснувши в обіймах. Ти розумієш, що я хвилювався. А як би я не повернувся додому з міста, то щоб сталося далі?

   Я намагаюся обуритися, та не виходить, слова геть вилетіли з голови.

- Не нервуй, це не найгірше, що могло трапитися з тобою, - бачить моє збентежене обличчя й посміхається так, що знову відчуваю всередині себе якесь незрозуміле лоскітливе відчуття. – Друге вікно також розбите, мені прикро тобі це говорити, та зранку ми маємо викликати майстрів з фірми, яка займається замірами. У тебе гроші є?

- Ось цей розрахується!

Я дуже зла, мені  хочеться подивитися в обличчя Степана тоді, коли він протверезіє і запитати лишень одне: ти вважаєш таким має бути справжній чоловік?

- Нема питань, Свєто, як скажеш. А ось і наш дільничний, не забарився. Тобі краще одягтися тепліше, ти зовсім змерзла. Біжи до будинку та знайди якісь теплі ковдри, подушки, спробуємо хоча б якось перешкодити снігові, бо його  до кімнат нанесе цілу купу.

Ой лишенько! А я про це й не подумала.

- Степане, а ну підіймайся.

    Петрович грізно звертається до свого кума, який вже встиг оговтатися. Степан сидів на невисокому  пеньочку, який влітку мені слугував за підставку для горщика з квітами. Обличчя обліплене снігом, змішаним з кров’ю. Невже у нього дійсно вибиті зуби? Олег марно перевищив силу. Хоча…Я чи зовсім дурна? Сусід голими руками поліз у бійку з кремезним чоловіком, який мав біту в руках. Отримав Степан на горіхи, тож нехай вибачає. Не йому одному змушувати слабких боятися.

- У мене жуб вибито, на мене напали!

- Я змушений тебе заарештувати. Тебе попереджали не лізти до жінок у такому стані? Попереджали, тож вибачай.

   Дивно чути від Петровича такі слова. Зазвичай у них все по-кумівськи тихо й мирно протікає. Я пильно спостерігаю за сценою з коридору. Олег неголосно доповідає дільничному про все, що сталося в моєму дворі.

- Ви ж, Олександре, розумієте, що може далі статися з вашим замовчуванням.  Степан має замовити нові вікна, повністю оплатити  ремонт.

   І тут я розумію, що мої щоки заливаються рум’янцем. Вже давно я не відчувала такої чоловічої підтримки. Це дивує, бентежить,  змушує постійно замислюватися на цю тему. В будинку на мене чекає розгардіяш. Я ледь не плачу, розуміючи всю серйозність ситуації.

   В першу чергу гарно вдягаюся, а вже потім намагаюся знайти найнеобхідніше. Мені хочеться впасти на ліжко, закрити голову подушкою і ридати.  Я дійсно злякалася, мені неприємно переживати подібні емоції. Степан назавжди  буде викреслений зі списку приємних співрозмовників. Я не впевнена у тому, що зможу взагалі з ним вітатися. Ті емоції страху, безсилля перед його кремезним, обуреним тілом залишаться в моїй пам’яті надовго.

- Ти чого заклякла, - ніби здалеку чую  голос Олега.

- Що? Щось трапилось?

- Все гаразд, відбій. Петрович зараз привезе клейонку, затягнемо вікна, а до ранку нічого страшного з твоїм будинком не станеться. А тепер бери необхідні, цінні речі та складай їх у валізу. Ти йдеш до нас і це навіть не обговорюється. Сперечатися зі мною не варто.

    Сказав і вийшов занадто швидко. Чи може втік, щоб не слухати моє обурення. Декілька хвилин стояла та не мала змоги поворухнутися.  Він це серйозно?