9 глава

   Мої плечі з силою стискають міцні долоні Олега. Мені боляче, але нервове перенапруження тримає мене на прицілі не гірше пістолета біля скроні.

- Якщо ти зараз не повернешся до мене, твоєму будинку буде гаплик, - голос Степана занадто схожий на рев ведмедя.

   Повертаю голову у той бік, де перебуває у збуреному стані мій залицяльник, і верещу від злості:

- Ти геть схибнувся, я телефоную Петровичу, збоченець!

   В руках Степана навіть здалеку бачу бейсбольну биту. І я охоче вірю, що цей дурник відгемселить мої вікна вщент.

- Що він від тебе вимагає, Світлано?! Дивися мені у очі і розповідай.

   Чоловік, котрий тримає мене руками, аж занадто мене трясе. Мені доводиться перевести погляд на напруженого сусіда.

- Він хоче, щоб я стала його дружиною…силоміць.

   Останнє слово злітає з моїх вуст як вирок, я відчуваю себе знесиленою, бо від напруження починають тремтіти руки та ноги.

- Ти йому щось обіцяла, не мовчи, - ще один струс і мене просто знудить, - ти мене чуєш?!

-  Мені погано, не треба мене так хитати.

- Ти мені не відповіла!

   Я навіть повітря не встигла набрати у легені, щоб відповісти без зупинки. Та неочікувано за нашими спинами пролунав перший удар, скло розлетілося на друзки, зчинивши дикий галас серед сусідських собак.

- Ти йому відповіла взаємністю? Дивись на мене!

   Я відчуваю у голосі Олега злість, напруження, і мені й досі боляче. Враження, що чоловік навмисне робить мені боляче.

   - Ні, тому що мені ніхто не потрібен! Я спокійно жила сама по собі, але чомусь інші вирішили, що мене обов’язково потрібно рятувати. Мене це все дістало!

   - Не галасуй.

   Мені здалося, чи Олег відпустив мене? Так, я навіть незчулася, коли саме залишилася стояти серед вулиці на самоті. Повертаю голову до свого будинку: Олег біжить у тому напрямку, так швидко, що я навіть не встигла оговтатися.

   - Чорт, та вони ж зараз повбивають одне одного!

   Мені страшно за сусіда, адже в руках Степана величезна бита. Знову чую дзвін скла, він ріже вуха. Всередині мене все перевертається. Не час втрачати зв’язок з реальністю, треба щось робити. Згадую, що на щастя маю мобільник з собою. Набираю номер дільничного. І поки біжу до власного будинку, розповідаю Петровичу про подвиги нашого місцевого Казанови. Той обіцяє за лічені хвилини приїхати. Я дякую, зупинившись біля хвіртки. Занадто тихо у дворі, і це мене лякає. Невже  сталося найстрашніше?!

- Олеже, з вами все гаразд?

   Іду вперед, не звертаючи уваги не те, що завірюха стає сильнішою. Враження, що не відчуваю  ні холоду, ні страху. А якщо с Олегом сталося найгірше? Я не хочу бути винною у тому, що маленька Настуня залишиться одна.

   Завертаю за ріг, і серце ледь не вискочило з грудей. Степан валявся на купі снігу обличчям вниз, намагався борсатися, та йому це не вдавалося. Олега я ніде не бачила, і це мене налякало. Йду до першого розбитого вікна, розумію, що  треба повністю міняти весь склопакет. А це гроші, це час. І вікно у будинку, де розташована  кухня, велике.

- Скотиняка, - злітає з моїх вуст єдине слово, бо інші застрягли десь у горлі, яке пересохло.

- Сподіваюся, що не я? – Лунає як грім серед ясного неба.