4 глава

- Ти цей, Свєток, пробач мене за вчорашнє.

Величезний, неголений Степан височів наді мною, як тільки вгледів мене в іншому кінці магазину. Не вийшло у мене вчасно щезнути, занадто пильне око в нашого місцевого Дон Жуана.

- Стьопо, а давай вже домовимося як дорослі люди. Не відповім я тобі взаємністю, хоч як не крути, - посміхаюся щиро, - ти дійсно хороший, але не пара я тобі.

- А я не хочу втрачати можливість, раптом ти передумаєш, а тут я: при параді біля твого будинку.

   Дзвінко сміюся, але качаю головою. Мій диво-залицяльник теж щиро посміхається, переминаючись з ноги на ногу.

- А може хоча б раз зі мною в кафе сходиш, впізнаєш мене ближче?

    З козирів заходить, хитрун. А я чула про його королівську щедрість в моменти подібних прогулянок з дамами. Але я не ласа на такі обіцянки, навіщо мені зайві проблеми. Дам чоловікові надію, а потім що робити?

- І не проси, і не умовляй. А зараз вибач, та мені потрібно бігти.

    І так, я не брешу. Чим швидше я втечу з цього магазину, тим спокійніше буде на душі. Поправляю сумку, надягаю рукавиці і вибігаю в морозний день. Прохолодно, навіть занадто. Скоро дванадцята, а я ніяк до дому не доберуся. А якщо Данєнков забігав, а мене все немає.

   Весь шлях додому думаю про те, як же у Олега виходить справлятися з такою маленькою дівчинкою. Де мама дівчинки, чому ніхто жодного разу не бачив її? Або ж це я не настільки пильна, і не помічала, як до сусіда в гості приїжджали родичі.

    Іду по тротуару, сніг рипить під ногами, а я посміхаюся. Навіть сонце вибралося на волю, світить, але не гріє. Та й нехай світить, вже одна поява яскравих фарб на небі змушує серце сильніше стукати від задоволення. На носі Новий рік, а я до цих пір не вирішила - чи ставити мені ялинку або просто проігнорувати це свято. Батьки завчасно заманювали мене до себе на зимові свята, та я не поспішала дати позитивну відповідь. Звикла жити усамітнено. І ні, мене не лякала самотність, просто звикла жити сама по собі. Хоча останній тиждень замислююся про те, щоб погодитися на пропозицію доброї знайомої і взяти в дім кошеня. Непогана ідея, але ось чи зможу я піклуватися ще про когось?

    Проходжу повз двір Данєнкова, випадково дивлюся на вікна. Дійсно вперше дозволяю собі подивитися на ділянку сусіда. Квіти. На вікнах у величезних горщиках багато квітів. Деякі з них рясно цвітуть. Я здивована, навіть занадто. Осмикую себе, та й собаки гавкають в сусідських дворах. Негарно якось занадто багато інтересу приділяти звичайним вікнам.

    Поправляю шапочку, натягуючи сильніше на вуха, дивлюся на всі боки, щоб звернути з тротуару і перейти дорогу. Мій слух раптово вириває якийсь дивний звук. Може, здалося? Зупиняюся і намагаюся прислухатися. Дитячий плач. Кручу головою на всі боки, а очима шукаю хоч когось схожого з дитиною у візочку. На жаль, на вулиці порожньо, лише десь далеко їде старий «Москвич» діда Колі, сусіда через два будинки.

   Крик стає чітким, а я не перестаю очима шукати джерело. Повертаю голову до вікон будинку Данєнкова і блідну. Бачу, як ворушиться шторка, а потім з'являється білява голівка дівчинки. Вона, побачивши мене, тягне ручки вперед і щось кричить. Холодна паморозь пробіглася по спині. Що за безпечність? Чому Олег кинув Настуню одну? Невже й досі не повернувся з аптеки, а малятко прокинулася і тепер плаче на весь будинок?

А може він просто вийшов на подвір'я на мить, а дитина прокинулася. Тоді нічого страшного, він обов'язково почує такий сильний плач.

   Стою на краю тротуару, а всередині все перевертається. Хвилина, дві, а дитина кричить не своїм голосом, тягне руки вперед. Куди ж ця крихітка так високо піднялася? А якщо залізе на підвіконня, не втримається і впаде ?! Що ж робити?

   Дивлюся на всі боки, а нікого, взагалі. Чорт, може, я лізу не в свою справу, але так далі тривати не може. Якщо знайду Олега у дворі, я все йому розкажу!

   Відчиняю залізну хвіртку. Рука зісковзує, хвіртка з диким гуркотом летить в бік, а я підстрибую від несподіваного шуму на пів вулиці. Навіть Настуня перестала лити сльози і заплаканими оченятами уважно вивчала мене.

   Досить очима кліпати! Це марна справа, мені потрібно дитину рятувати. Посміхаюся дічинці і притискаю палець до губ.

- Настуню, а дідусь де?

   Сподіваюся, вона мене почує. Почула, кудись вліво пальчиком тицяє. Тепер зрозумій, що вона намагається сказати цим жестом, куди саме вказує. Мабуть, у них там двері, ось і вказує мені, що дід вийшов.

- Я зараз знайду твого діда, а ти не плач.

    Махаю рукою, а у відповідь отримую ледь помітну посмішку. Очі дівчинки вірять мені, і ця віра жене мене вперед.

- Олеже, Олеже, - намагаюся неголосно кричати, а очима уважно розгледіти високу постать. - Олеже, ваша Настуня плаче.

   Скрізь все закрито, навіть натяку немає на те, що десь у дворі ходить господар. Так що ж за дурниці такі! З будки вискакує невеликий клубок вовни, ліниво очами-гудзиками дивиться на мене.

- Що дивишся, гавкай, якщо вже прив'язаний і виконуєш обов'язки охоронця.

   Пес обтрусився, потягнувся і повернувся до себе в теплий будиночок.

- За що тебе тільки тримають? За красу? Якщо так, то тут не посперечаєшся.

   Пес дійсно був красивим, але чомусь з сумними очами, ніби він втомився жити. Ось тобі і день, Світлано, якісь дивні речі навколо відбуваються.

- Ех, була, не була.

    Слизько, хоча у дворі розчищено, або це в мене підошва чобіт така? Підлітаю до вхідних дверей, натискаю ручку - піддалася. Ой, мені щось вже занадто страшно.

- Олеже, ви вдома?

   У мене трясуться жижки. Крадусь по коридору, раптово відчиняються двері і до мене з плачем вискакує дівчинка.

- Мама, дід, - маля гірко схлипує і пальчиком вказує вглиб будинку.

- Твій дідусь там?

- Дід там.

   Я нервово зітхаю, підхоплюю дитину на руки, вустами торкаюся чола. Начебто не гаряча,  і це радує. Вбігаю в невеликий передпокій, на превеликий жаль, не помічаю Олега. Поспішно знімаю чоботи, не перестаючи втішати Настуню, яка міцно обняла мене. Дівчинка жалібно схлипує, а у мене душа на частини розривається.