Розділ 12.

Місяць по тому 

Дівчина втомлено потерла очі і відкрила пошту на ноутбуці. Відколи вона востаннє переглядала повідомлення з надісланими історіями читачів, з'явилося лише два листи. Перший про лабрадора, що зламав лапу на вулиці та гнівний текст про те, яке непристосоване місто до прогулянок з собаками. Схожих повідомлень було багато, тож Тея задумалася над тим, щоб зібрати їх всі до одного цілого, і написати, статтю про основні проблеми з якими зіштовхуються власники собак під час їх вигулу. Але це потім, адже до ранку, потрібно було здати нову історію від читачів для колонки.  

Другим листом виявилось анонімена історія. 

– Остання надія на тебе, – прошепотіла у темряву.   

На ліжку, між подушками засовався Арчі. Він звик до пізніх посиденьок господині, але завжди вірно чекав поки вона закінчить, щоб заснути.  

Декілька клацань мишкою і на екрані з'явився текст. Тея, здивовано підняла брови. Повідомлення було більше ніж попередні, структуроване по абзацах, та навіть з назвою. «Один помах хвостом до кохання» – великим шрифтом і курсивом. 

Очікування від цього стали вищими. Дівчина зробила собі ще чашку чаю та стала читати.  

Це почалося з втечі. Моя собака, маленька акторка з характером принцеси, рвонула вперед у парку зраджуючи своїй звичній стриманості. Зрештою, надалі вона почне робити те саме, аж занадто часто. Я ледве встиг за нею, гукнувши її ім’я і тоді побачив дівчину. Вона стояла серед дерев, тримаючи на поводку свого бордер-колі, а моя  привітно тулилася до неї, ніби вони зналися вічність. 

Так я познайомився з нею. 

Вона не схожа на тих, кого я звик зустрічати у місті: уважна, спокійна, трохи тривожна, але з таким теплом у голосі, коли говорить з тваринами, що хочеться повірити — все в цьому світі буде добре. Вона одна з тих, хто не проходить повз, коли хтось потребує допомоги. В тому числі і я. Ця дівчина не увірвалася в моє життя, як заведено писати в романтичних книжках. Вона увійшла до нього спокійно і принесла цей спокій з собою.  

Наші стосунки росли не гучно, не стрімко, а глибоко. Ми ділили вечори з чаєм, прогулянки з нашими собаками, жарти й розмови в темряві, де можна говорити про все. Собаки стали мовчазними свідками нашого зближення — саме вони навчили нас сповільнитися, прислухатись одне до одного. Вони були маячкам, магнітами на компасами, завдяки якими ми рухалися. Я став занадто часто задумуватися чи не закінчували вони курсів професійних свах. 

А потім була сцена, яку я ніколи не забуду: вона з фотоапаратом, я з гітарою, пісня, яку я співав тільки для неї. Її погляд у світлі ліхтариків зробив мене щасливішим, ніж будь-які овації. Хоча тоді я навіть не підозрював про це.  

Ми не одразу стали “ми”. Це вимагало довіри. А коли вона з’явилася я не хотів нічого іншого, тільки тримати її за руку й не відпускати. 

Та навіть у найміцніших зв’язках бувають тріщини. І наша з’явилась, коли мрія стала надто голосною. Робота забрала мене, графік став непрогнозованим, а вона… вона мовчала про свою самотність, поки не сказала: “Я не хочу, щоб ти обирав. Тож я зроблю вибір замість тебе.” І запропонувала паузу. 

Я не міг зупинити її. Але хочу, щоб вона знала: я не обирав між мрією і нею. Я шукаю спосіб бути в обох світах. Тому що без неї жодна сцена не має значення. 

Якби не наші хвостаті друзі, ми б не зустрілися. Якби не вона, я б не зрозумів, що справжнє кохання не гучне, не драматичне. Воно, як собака, що мовчки лягає біля тебе, коли тобі погано. Воно просто є. І якщо мені пощастить, я знову почую, як вона сміється, коли я в борошні, і знову триматиму її руку під нічним небом Нью-Йорка. А можливо вона таки згодиться прийти на прем’єру. 

Бо я люблю її. 

І навчусь бути людиною, яка поєднує кар’єру з життям. Я хочу, щоб нашою найбільшою сценою стало просте "бути разом". 

Дівчина торкнулася щік. Вони були мокрі від сліз. Тея не зрозуміла в який момент почала плакати. Вона поклала руку на груди, ніби притримуючи серце, аби воно не вистрибнуло з грудей і не втекло до того, хто змусив її так почуватися.  

– Арчі, – звернулася до пса. – Що я накоїла?  

Сльози продовжували литися з очей. Тея сумувала за хлопцем. Вона ходила з думкою про нього, хоч як і не намагалася завантажитися роботою, щоб забути.  

Тея витріщалася на лист, аж поки не помітила файл прикріплений до нього. Відкривши його, вона ледь не заплакала ще дужче, але вже від радості. Кинула погляд на шафу, думаючи, що одягнути на завтрашню прем’єру.  

*** 

Майло вийшов через задній вихід з театру. Без гриму і поза сценічним образом він відчував себе геть розбитим. Навіть повна зала і бурхливі оплески геть його не радували. Та кого він хотів бачити там, точно не прийшла.  

Занурений у думки він вийшов до центрального входу до театру. Вивіски та афіші з підсвіткою проливали трохи світла на пізньо-вечірню вулицю. Раптом він побачив постать, що стояла під ліхтарним стовпом. Придивившись завмер на місці.  

Вона була прекрасною. Червона вечірня сукня, зібране на потилиці хвилясте волосся, невисокі підбори і маленька сумочка в руках. Дівчина дивилася на нього не відводячи погляду, ніби чекала наступних дій. Але він не знав, що робити. Заціпенілий. Хлопця розривало з середини два бажання – втекти геть чи кинутись до неї, обійняти і не відпускати до кінця ночі.