Розділ 11.

Арчі солодко сопів на килимі поки Тея сиділа на ліжку з телефоном у руках. Вона вже, здається, в десяте переглядала месенджер, а саме їхній чат із Майло. Востаннє він писав три години тому: 

19:00  PM — Mae 

Репетиція затягнулась, але я дуже хочу тебе побачити, якщо ще не надто пізно ❤️ 

Відповідь яку надіслала Тея: "Я ще не сплю. Напиши, як закінчиш", так і не була переглянута. Дівчина кладе телефон на коліна, але не відводить погляду. Погладжує Арчі за вушком. Сумно усміхається. 

Вона відразу бере телефон почувши звук сповіщення. 

 09:00 PM — Mae 

Вибач, ледь вийшов. Зараз забігаю в душ.  

Можу ще приїхати, якщо ти не проти, навіть на 20 хвилин. 

Тея задумалася. Довго набирає відповідь, потім стирає і зрештою телефонує. Майло відповів досить швидко.  

– Сонечко? Привіт. Я тільки-но вийшов. Пробач, правда. Репетиція просто... ну, ти знаєш. Час летить, коли ти в ролі. 

Тея зітхнула і відповіла, спокійно, але втомлено. 

 – Я знаю, Майло. Просто було б непогано, якби ти хоч повідомив. Я сиджу тут три години, хвилююсь. Потім думаю: ну він, мабуть, не прийде. Але ж ти сам писав, що дуже хочеш мене побачити. 

Кілька секунд тиші на тому кінці. 

 – Тея, я й досі хочу. І я винен. Без жартів, повністю винен. Просто ми проганяли сцену вдруге, потім ще раз із хореографією. Я справді загубився в цьому. 

 – Я не зла. Просто… іноді здається, що я знову та, хто чекає. Як у попередніх стосунках. Не хочу, щоб це знову було так, - дівчина відповіла м’яко, але стримано. 

 – Я не він, Тея, – пауза і важке дихання. – Я не ідеальний, але якщо ти даси мені шанс я навчусь бути краще. Для тебе. 

Вона мовчить. Її пальці ковзають по склянці з чаєм. Нарешті говорить. 

 – Просто… напиши. Хоча б одне речення. Щоб я знала, що ти думаєш про мене, навіть коли тебе немає поруч. 

 – Добре. Я запам’ятав. Я навіть поставлю будильник на середині репетиції: “Напиши Теї, бо вона головна роль твого життя”. 

Вона засміяласт, але якось сумно. Майло це почув і його голос потеплішав. 

 – Я можу ще приїхати. Я просто хочу побути з тобою. Хоч 10 хвилин. Навіть якщо ти злишся. 

 – Уже пізно. Іди спати. Просто наступного разу приходь. І повідом. 

 – Добре, – м’яко відповів Майло та після паузи додав. – Спи солодко. Я думаю про тебе. Завжди. 

 – Добраніч, – пролунало у відповідь.  

Тея повільно кладе телефон на кавовий столик. У кімнаті тихо, але годинник на стіні цокає занадто голосно. Вона підтягує ноги під себе, обіймає подушку. Арчі піднімає голову, дивиться на неї уважно. Його темні очі блимають, мовляв, “ти в порядку?” 

– Я ж знала, що так буде, – тихо прошепотіла дівчина у порожнечу. 

Арчі влягається ближче, кладе голову їй на коліна. Вона гладить його за вушком, м’яко, повільно. 

 – Він не зробив нічого поганого. Просто... він не тут. У нього життя кипить сцени, ролі, прем’єри. А в мене? – пауза. – Я просто чекаю. Як завжди. Навіть коли кажу собі, що не чекаю. 

Арчі зітхає. Вона злегка всміхається. 

 – Я знаю, що він намагається. І я намагаюсь. Але навіть, коли намагаються двоє, чому це все одно так важко? 

Вона піднімає погляд на вікно. За склом ніч. Її думки лунають у тиші. 

 – Я боюсь, Арчі. Боюсь, що знову стану тим, кого залишають. Не тому, що хочуть. А тому, що вибір падає не на мене. – витерла сльозу, що скотилася по щоці. – І що найгірше – я, здається, вже готуюсь до цього. Щоб не було так боляче. 

Арчі совається ще ближче. Вона кладе на нього голову і обіймає. 

 – Скажи мені, що цього разу все буде інакше. 

Вона заплющує очі, і в кімнаті знову стає тихо. Тільки ритм дихання собаки єдиний звук, що нагадує про присутність, про близькість, хай і мовчазну. 

*** 

Два тижні потому 

Тея сидить за ноутбуком на кухонному столі. Екран майже порожній. Вона закуталась в улюблений картатий светр, волосся зібране, поруч чашка вже холодного чаю. Думки відмовлялися зосереджуватися на відкритому документі. 

Телефон дзвонить. Вхідний дзвінок від Майло. Вона трохи зволікає, перш ніж прийняти виклик. Він знову мусив поїхати. Вирішення питань пов’язаних чи то з костюмами, чи то реквізитом.  

 – Привіт, красуне. Спіймав тебе за роботою? 

 – Та… щось на кшталт, – тихо відповіла дівчина. 

 – Гей, ти в порядку? 

 – Просто втомилась. І нічого не пишеться. 

 – Може, це доля підказує, що тобі треба в Бостон? Тут тепло, купа кав’ярень, і я з гітарою. Дуже натхненна комбінація, – в його голосі було чутно посмішку. 

Тея теж спробувала засміятися, але швидко стихає. Майло це помічає. 

 – Ти останнім часом ніби десь далеко, Тей. Я щось зробив не так? 

Пауза. 

 – Ні, ти ні. Просто я почуваюся не на своєму місці. 

 – Ти маєш на увазі… у нас? 

 – Я не знаю. Можливо, я просто втомилась від цієї паузи, від відстані. Мені складно бути «добре», коли ти знову за сотні миль, а я навіть не знаю, чи я досі частина твого «сьогодні». 

 – Ти не просто частина. Ти – все моє сьогодні, і навіть завтра, – відповів повільно хлопець.  

 – Я тобі вірю. Але це не прибирає відчуття, що тебе стає все менше в моєму житті.Ти приходиш як відео на екрані. І зникаєш. Я навіть не знаю, коли ми побачимось наступного разу.