Розділ 8.

2 місяці потому 

Сумка з собачими іграшками та кормом вже стояли у передпокої квартири Теї.   Майло тримав повідець і не хотів його відпускати 

– Пообіцяй, що не розбалуєш її. Вона і так поводить себе наче королева світу.  

Тея з посмішкою присіла перед Леєю і почухала за вухом.  

– Тут вона буде наче курорті. Арчі вже виділив для неї подушку, – погладила по голівці спаніеля. – Правда ж, ми з тобою подружки на цих два тижні? 

Лея облизала їй руку, а Майло тихо зітхнув.  

– Якщо вона повернеться додому з манікюром і бантиком я знатиму, хто винен, – зробив паузу. – А якщо ти вирішиш залишити її назавжди, то доведеться й мені залишитися з вами. 

Тея підійшла ближче і погладила пальцем його шию, внутрішньо радіючи від того, як смикається його кадик.  

– А ти хіба не хотів би цього? 

Майло дивився прямо в її очі, м'яко, трохи довше, ніж треба. Поклав одну руку їй на талію і притягнув до себе ближче.  

– Що як я вже хочу? 

Дівчина не відповіла, а лише м'яко поцілувала його в кутик губ. Хлопець обійняв її обома руками, пригортаючи ближче та вдихаючи запах волосся.  

– Ну все, досить цієї драми. А то я ще скасую гастролі й театру треба буде шукати нового актора, – відходить до дверей, потім обертається. – Але ти все одно писатимеш мені щовечора, добре? 

Тея засміялася  

– А якщо я пропущу? 

– Тоді я вмикатиму FaceTime посеред вистави. 

– Обіцяю писати, що вечора, щоб не зривати постановку, – дівчина м'яко посміхнулася. – Йди вже, зірко. Тобі час сяяти.  

Майло востаннє погладив Лею, обійняв й поцілував в щоку Тею, і вийшов з квартири.  

Двері зачинилися. Тея постояла ще мовчки кілька секунд, дивлячись на повідець, а потім на обох собак, що бродили квартирою думаючи чим би їм себе зайняти.  

*** 

М’яке світло настільної лампи освітлювало кімнату. На столі стояв ноутбук, чашка недопитого чаю, блокнот з нотатками та роздруківки з різноманітними дослідженнями.  

У квартирі була тиша. Тихе сопіння двох собак доповнювало її та робило затишнішою. Дівчина сиділа в кріслі та дивилася в екран, але погляд не фокусувався на ньому, ніби проходив повз. Пальці застигли над клавіатурою.  

 – Я знаю, що хочу написати. Просто не знаю, з чого почати, - розпачливо прошепотіла Тея і почала втомлено масажувати пальцями скроні, щоб хоч трохи зняти напругу.  

Вона відкрила документ з назвою: "Невидимі герої поруч: як собаки рятують нас від самотності". У іншому вікні — дослідження Гарварду й пара інфографік: "56% власників собак кажуть, що почуваються менш самотніми", "Люди з собаками частіше знайомляться в парках і на вулицях", "Власники домашніх тварин рідше страждають від депресії". 

Почувся тупіт маленьких лапок. Лея підійшла ближче тримаючи в зубах іграшку і вляглася біля її ніг.  

Дівчина посміхнулася і взяла ноутбук, щоб набрати перші рядки. Її обличчя змінилося з розгубленості в зосередженість. Натхнення нарешті пробилося крізь пустоту в думках. 

"Кажуть, що самотність, це — епідемія XXI століття. Але серед нас ходять безмовні рятівники. Вони не мають слів — тільки хвіст, лапи й теплий погляд. Цей текст не лише про собак. Це про зв'язок. Про щоденне: коли тобі є кому принести м'яч, зустріти біля дверей чи просто бути поруч. Понад половина власників собак визнають, з появою чотирилапого друга самотність та тривожність зникли з їх життя. Іноді, щоб почуватися потрібним досить просто дихання та мокрого носа поруч." 

Після, майже, двох годин роботи, дівчина радісно зітхнула та вимкнула ноутбук, а тоді сіла на підлогу та обійняла собак. 

 — Ви мої найкращі співрозмовники. І найкраща компанія. 

Песики майже одночасно підняли голови, щоб облизати її. 

*** 

Дівчина увімкнула на ноутбуці спокійну мелодію і пішла на кухню. За мить повернулася з горнятком какао з зефірками. Лампа святила теплим світлом доповнюючи легке мерехтіння гірлянди над ліжком.  

Тея сіла на нього і закуталась в плед, тримаючи чашку з какао. Лея заскочила до неї та лягла поруч, а Арчі залишився на підлозі, поклавши морду на лапи.  

Раптом пролунав звук дзвінка на телефоні. Дівчина посміхнулася та прийняла виклик.  

На екрані з'явився Майло. У готельному номері, в білій футболці, з вологим після душу волоссям. Такий домашній і теплий. Очі сяють, хоч під ними і видно втому. Усміхається широко так, як тільки він уміє 

– Ооо, ти виглядаєш так, ніби щойно знімалася в рекламі затишку, – хлопець підморгнув їй.  

Тея тихо засміялася і закуталась ще більше. 

– А ти виглядаєш, як людина, що сьогодні стрибала і кричала: «Боже, де моя репліка?» не менш ніж тридцять разів. 

Майло іронічно закотив очі.  

– Двадцять вісім. Не перебільшуй. І це все заради мистецтва. 

– Міннеаполіс тримає в тонусі? 

– Ага. Але він не ти. 

Дівчина опустила погляд і усміхнулася. 

– Як ти? – запитала ніжно та з турботою.  

– Втомлений і трохи божевільний. Але три дні і я повертаюся. Всі говорять про фінал, а я думаю лише про одне.