Розділ 4

Олеся

Штейнберг проводить нас з Іринкою через передпокій у невелику кімнату, схожу на кабінет. Тільки всупереч моєму уявленню про кабінети, тут немає масивного дубового письмового столу, а вздовж стін – жодних стелажів із книгами. Звісно, навіщо книжки сучасним депутатам? Хіба вони вміють читати?

Втім, стіл у кімнаті є, але звичайний, сучасний, з комп'ютером. Навколо нього стоїть кілька м'яких стільців, під стінами – диванчик та витончений сервант. Хазяїн кабінету... п'є? Усередині відразу підіймається хвиля протесту, у мене – стійка алергія на алкоголь і людей, які його вживають.

- Сідай, – піжон показує мені на один зі стільців.

Опускаюсь на край. Почуваюся дуже невпевнено. На душі неспокійно. Може, я дарма дозволяю втягувати себе в цю авантюру?

Іринка з цікавістю оглядається. Як сорока, шукає те, що блищить. З жахом розумію, що вона може дотягнутися до серванта та його вмісту.

В моїй сумочці завжди завбачливо лежать блокнот і кілька різнокольорових ручок. Дістаю та простягаю їх доньці. Це дозволить зайняти її на деякий час і відтягнути момент, коли вона почне пхати свій ніс туди, куди не можна.

- Почнемо з підписки про нерозголошення, – чоловік кладе переді мною аркуш паперу з надрукованим текстом.

Пробігаюсь по документу очима. Я усвідомлюю, що обкрутити мене – мов раз плюнути. І не виключено, що в паперах, які мені зараз підсунуть на підпис, буде мільйон підводного каміння та додаткових умов дрібним шрифтом. Але грошей на хорошого адвоката в мене немає. Та й де я могла б його знайти за такий короткий час? А з огляду на те, що від мене вимагають нерозголошення, то й залучати сторонню людину, напевно, мені не дозволять.

Суть запропонованого паперу: я зобов'язуюсь тримати язик за зубами та ніколи нікому не розповідати ні про фіктивність нашого шлюбу, ні про справжнього батька моєї доньки, ні про умови договору з депутатом. Здогадуюсь, що це не жарти. У разі порушення санкції дуже суворі. Я і так розумію, що повинна мовчати.

Не побачивши нічого крамольного, ставлю підпис.

- Добре, я підписала. Але, перш ніж дам свою згоду, мені потрібно озвучити вимоги.

Чоловік у цей момент комусь дзвонить.

- Вітю, давай до нас.

- По-перше, наш шлюб буде фіктивним.

- Стривай, – перериває мене Штейнберг. – Зараз прийде наречений, з ним обговоріть. А то я свахою почуваюся. Е ні, свічку я вам тримати не збираюся, це якось без мене.

- Так ви і є сваха, справжнісінька!

Він невдоволено хмикає.

Замовкаю, не бачачи сенсу в подальшому струсі повітря, і перемикаюся на Іринку. І так захоплююся малюванням котика, що мало не пропускаю звук дверей, що відкриваються.

Піднімаю очі на того, хто увійшов, і... забуваю, як дихати. Це галюцинація? Адже він сказав, що ніколи не повернеться! Впиваюсь руками в сидіння стільця, щоб не впасти.

Він тут випадково? Чи він і є той депутат, за якого я маю фіктивно вийти заміж? Оце так влипла…

- Привіт, Лисичко! Здивована? Зізнатися, я теж здивувався, коли Михайло мені запропонував тебе за дружину.

Віктор дуже розслаблений. Я б навіть сказала, що його бавить те, що відбувається.

- Що це все означає? Якого біса? Що за цирк ти влаштував? – у мого гніву немає межі. – Я йду. Шукай собі іншу дурепу!

Схоплююся, починаю забирати в Іринки блокнот і ручку, але вона не хоче їх віддавати й починає ревти.

- Олесю, ну що за дитячий садок? – Віктор швидко орієнтується, відбирає з моїх рук блокнот та повертає дитині. – Тобто якби на моєму місці опинився будь-хто інший, ти б погодилася, а мені відмовляєш?

- Так! Тобі відмовляю!

- І чим я гірший за інших? На мою думку, коли ми розлучалися, ти була засмучена цією обставиною.

Даремно він це сказав! Мене остаточно зриває з гальм.

- Ні! Не хочу з тобою жодних справ мати! – випльовую, підвищуючи голос. – Ти – ненадійний! І підлий! Ти…

- Стоп! – втручається Штейнберг. – Ви забуваєтеся, панове. Ми говоримо не про ваші шури-мури, а про нашу спільну справу, за яку ти, Олесенько, отримаєш пристойну суму грошей. Чи вона тобі вже не потрібна?

Чорт! Адже він правий... Сама не розумію, чому поява цього егоїстичного павича викликала в мене такий стрес. Все в минулому, більше я на його вудку не потраплю.

- Ну гаразд, – говорю майже миролюбно. – Обговоримо мої умови. І якщо ви погодитеся їх прийняти, тоді й поговоримо про решту.

Чоловіки переглядаються, але не перебивають.

Мені тим часом вдається оговтатися, і голос звучить вже спокійно і впевнено.

- По-перше, як спочатку пропонував Михайло, наш шлюб буде фіктивним. Тобто ніякого інтиму!

Із захопленням дивлюся, як витягується обличчя у Віктора.

- Ні, так не піде. Мало того, що мені доводиться одружуватися… – він осікається, ніби збирався сказати «незрозуміло з ким», але вчасно схаменувся. – То ви мені пропонуєте стати ченцем? Чи ходити наліво? А якщо папараці пронюхають?