Розділ 3

Віктор

Очікуючи Штейнберга, допиваю каву та гортаю новини у смартфоні. Я встиг відвикнути від батьківщини та майже не стежив останніми роками за подіями, що відбувалися тут, вистачало головного болю і робочих проблем за кордоном. Але тепер мені доведеться надолужувати втрачене, щоб не виглядати перед виборцями великим дурнем. Не впевнений, що в моєму штабі розуміють, наскільки все занедбано.

Михайло виходить зі службового приміщення з телефоном біля вуха та задоволеною усмішкою. Плюхається на стілець навпроти мене, відкладає трубку, одним махом випиває схолоднілу каву і заявляє:

- Підвернувся шикарний варіант. Можливо, ми відразу на ньому зупинимося і не витрачатимемо час на пошуки.

- Ви серйозно? Ось так, готові взяти у справу першу зустрічну?

Тхне авантюризмом. Наскільки я ризиковий, але ідея довірити одну з важливих ролей незрозуміло кому мені зовсім не до душі. Я був про нього кращої думки.

- Стовідсотково! Дівчина – вогонь! Лисеня – її точна копія. Пані – руда, як ти любиш. Вона молоденька, але вже досить відома кондитерка, нещодавно отримала приз на виставці, по телевізору показували, зазивають на передачу для домогосподарок. І клієнтура тут у неї дуже непроста. Повір, моя Людмила внучці не стала б замовляти торти будь-де. Отже: дівчина – не фіфа розмальована, не інтелігентка зарозуміла, але при цьому зовсім не сіра миша. До того ж вона фанатка своїх тортів та тістечок. Можна навіть придумати щось подібне до того, що ви розійшлися через її роботу. Нібито ти хотів замкнути її вдома, а вона мріяла робити кар'єру в кондитерській. Але тепер ти прийняв її життєву позицію, і ви зійшлися.

- А я з нею був знайомий? Чи це лише легенда?

- В тому-то й справа! І вона навіть є у тій теці, що хлопці тобі відправили, – Михайло гортає щось на смартфоні. – Ось, дивись. Щоправда, тут вона зовсім ще дівчисько. Потрібно перевірити на предмет повноліття, коли ви з нею запалювали, щоб не вилізло жодних неприємностей.

Мені вистачає одного погляду, щоб впізнати її. І спочатку запропонована кандидатура мені дуже подобається.

- Лисиця! Оце так збіг! Цікаво, як вона тут опинилася? Коли ми з нею розлучилися, я дав їй гроші та купив квиток на поїзд додому. Переїхала сюди після закінчення коледжу? Чи не послухалася мене і лишилася тут? Чоловіка знайшла дорогою на вокзал, чи що? Вона така. Яскрава та гаряча – ух!

- Ну то що, схвалюєш?

- А вона згодна? Ти сказав їй, що йдеться саме про мене?

- Вона взяла час подумати до вечора. І ні, твоє прізвище я не називав. Навіщо говорити, що ти шукаєш фіктивну дружину? Коли погодиться, тоді візьмемо підписку про нерозголошення, налякаємо, а потім вже з тобою познайомимо.

- Невже від таких пропозицій хтось відмовляється? Може, ми здійснимо її заповітну мрію? – згадую, як вона плакала, коли я з нею прощався. – Хоча… Вона може відмовитись, коли дізнається, що я – це я.

- Що таке? Добряче накосячив?

- Та ніби ні, я їй нічого не обіцяв, був із нею цілком чесний: з першого дня сказав прямим текстом, щоб ні на що не розраховувала. Знав від початку, що поїду за два місяці за кордон. А вона, дурепа малолітня, вирішила, що я пожартував. Няньчитися з нею у мене не було часу – терміново треба було їхати. Та й не люблю я довгі проводи під акомпанемент жіночої істерики. Загалом, не дуже красиво ми розлучилися, вона цілком може на мене образитися. Як би капость якусь на помсту не викинула.

- Дурепа малолітня, кажеш? Їй хоч вісімнадцять тоді було? – у голосі матерого Штейнберга проскакує настороженість.

- Так, було, було, не хвилюйтеся. Ми познайомилися на її повноліття, тут все чисто. А малій її скільки років?

- Римма сказала, що два, але точні дані хлопці мають надіслати з хвилини на хвилину. Прикидаєш, чи може бути твоєю?

- Ні, моєю – виключено. Просто цікаво, що вона так швидко до когось у ліжко стрибнула. З батьком точно проблем не буде?

- Хто тато, теж намагаємося з'ясувати. У свідоцтві, за словами Олесі, стоїть прочерк. Так що це або випадковий зв'язок, або чоловік навідріз відмовився визнавати дитину.

- Не хочеться жодних сюрпризів.

- Не хвилюйся, підстелимо соломку скрізь, де треба і можна.

Нарешті ми залишаємо кафе та їдемо до мене додому. Раніше я жив у квартирі в сучасному будинку. Тепер батько віддав мені невеликий особняк, де пройшло моє дитинство, якраз під виборчу кампанію. Він не надто великий, щоб не викликати зайвих питань, але й не маленький, тому що рівень офіційних доходів моєї родини є достатнім для легальних покупок такої нерухомості. А прибіднятися не хочеться, інакше звинуватять у брехні виборцям.

Поки їдемо, прокручую в пам'яті стосунки з Лисичкою. Звичайно, за три роки життєвого колообігу багато стерлося. І я навіть не впевнений, що це спогади саме про неї, а не про одну з попередніх чи наступних рудих. Щось мені не подобається, починаю сумніватися.

- Слухайте, Михайле, може подивимось інші варіанти? Раптом знайдемо щось вдале. Ця – малолітка, дурниці в голові гуляють. Ще дурість якусь десь ляпне. Та й журналісти рити почнуть, а вона з неблагополучної сім'ї. Батька ніколи не було, матуся п'є. Важко пояснити, що взагалі у нас із нею спільного. Боюсь, вона попалить мене.