Розділ 2

Олеся

Останнім часом роботи в кондитерській стає дедалі більше. Римма подумує про придбання нового приміщення та розширення цеху. Це дозволило б нам найняти ще кількох працівників та брати більше замовлень.

Постійно працюю над оновленням асортименту. Якщо вже розширюватись, то по всіх фронтах. Частина клієнтів – консерватори, вони будуть замовляти те, до чого звикли, і насторожено поставляться до новинок. Інші ж, навпаки, воліють постійно пробувати щось нове, а старі види тортів та тістечок їм швидко набридають. Якщо не підживлювати їхнє прагнення новизни, то рано чи пізно вони підуть до конкурентів.

І справа не лише в клієнтах. Мені самій набридає постійно пекти одне й те саме. Душа вимагає змін та творчого польоту фантазії. Іноді здається, що мій мозок двадцять чотири години на добу розробляє нові рецепти. Вони навіть сняться мені! І ні, я не божеволію. Просто це мене цікавить. Хтось пише вірші чи романи, хтось малює картини, хтось складає музику, а я вигадую рецепти тортів та тістечок. І щось мені підказує, що прибуток моє заняття приносить не менший. Я хоча б не нию, як художники, що мені нема на що їсти.

У кондитерській для мене облаштована власна кімната – моя майстерня, де я творю свої шедеври. Вхід стороннім сюди суворо заборонений. Але у розпал робочого дня та творчого процесу до мене несподівано заходить чоловік. Точніше його схарактеризувало б слово «піжон» – середнього віку, дорого одягнений і незвично для чоловіка доглянутий: бездоганний манікюр та ідеальне укладання, ніби він щойно вийшов із салону. У моєму царстві муки та крему він виглядає дивовижним звіром. Мовчки розглядає мене, ніби на ринку товар вибирає. Поганим таким поглядом дивиться, незатишним. Що він тут забув? Може, незадоволений клієнт? Але Римма жодного разу не говорила, що комусь припали не до смаку мої торти.

Я його не боюсь. У мене тут купа інвентарю, який можна використовувати для самооборони, якщо руки почне розпускати. За однією стінкою сидить Римма, за іншою – чаклують дівчата. Вони миттю прибіжуть сюди, якщо покличу на допомогу.

- Чоловіче, ви, мабуть, помилилися дверима, – кажу не дуже привітно.

У мене замовлення, часу обмаль, а цей піжон моє натхнення відлякує. Взагалі протягом дня, коли багато роботи, колеги намагаються не чіпати мене без особливої необхідності. Навіть Іринку няньчать всі по черзі, щоб я не відривалася зайвий раз. Хто цього сюди пустив?

- Не помилився, – він раптом розпливається усмішкою. – Це ж ви – мама Іринки?

Напружуюсь ще більше. Що йому від нас треба?

- А з чого питання? Тут взагалі кухня, сюди без халата і бахил не можна!

- То дайте мені халат! Мені негайно треба поговорити з вами.

- Бачите – я зайнята, а ви мені заважаєте і відриваєте від справи.

- Зайняті у вас тільки руки. А вуха вільні.

Який зухвалець! Він уже все за мене вирішив – що в мене зайняте, а що вільне. Ненавиджу таких самовпевнених нахабників!

- Гаразд, чоловіче, кажіть швидше, що вам потрібно, і йдіть.

- Як я можу до вас звертатися?

- Олеся.

- Дуже приємно, Олесю. А я – Михайло Штейнберг. Чув, що у вас є певні складнощі з чергою в садок і ваша дівчинка змушена постійно перебувати у кафе.

- А вам яка різниця? Чи ви із соціальної служби? Якщо ви турбуєтеся про мою дочку, то допоможіть нам отримати путівку до саду!

- Допоможу, неодмінно, влаштую все у найкращому вигляді. Але тільки натомість на послугу з вашого боку.

Напружуюсь ще більше. Якби цьому чоловікові був потрібний навіть незвичайний торт, він обговорив би своє замовлення з Риммою. А що ще може йому знадобитися у кондитерській – не збагну. І це мені зовсім не подобається. Не люблю піжонів. І взагалі багатіїв терпіти не можу. Вони тільки й здатні пограти й викинути.

- Отже, Олесю, – чоловік продовжує вкрадливим голосом, який дратує нещирістю. – Як я вже казав, мене звуть Михайло Штейнберг. Я керую виборчим штабом кандидата у депутати...

- Можна без прелюдії, одразу до справи? – брутально перебиваю його, не збираюся з ним церемонитися. – У мене обмаль часу!

Злюсь. Більше, ніж піжонів, терпіти не можу всіх цих депутатів та інших політиків. Пустобрехи, від яких користі – нуль, одні понти.

- Ну окей. Без прелюдій. Ви заміжня?

- Яка вам справа до мого особистого життя? Послухайте, ви вриваєтеся до мене на роботу в розпал творчого процесу, між іншим. Через вас, можливо, у мене накриється замовлення і будуть неприємності з клієнтом! Розмовляєте загадками, ставите дивні запитання. Не маю наміру я вам нічого про себе розповідати!

- І все-таки дайте відповідь, будь ласка.

- Чому вас це цікавить?

Внутрішньо чую підставу, але не можу зрозуміти, в чому справа.

- Тому що від відповіді на запитання залежить, зроблю я вам привабливу пропозицію чи піду.

І що йому сказати? Набрехати, що заміжня? А може, він справді здатний допомогти Іринку в садок влаштувати?

- Ну добре, незаміжня.

- Чудово!