Відьми

— Виходимо, далі підемо пішки! — гід емоційно вигукнув і вийшов першим, подаючи руку пасажирам.

Після довгого сидіння ноги стали ватяними, тому навіть я прийняла допомогу. Його рука була злегка вологою, а погляд — важким. Він відвів очі й стежив за моїми кроками. Дивно. 

— Перш ніж ступити на стежки Лисої гори, привітайтеся з нею та віддайте шану духам предків, — повчав гід. — Залиште гостинці для місцевих мешканців. Лише тоді гора відкриє вам свою силу. 

Не найгірша порада. Але кращою була б: «Візьміть ноги в руки і провалюйте». Не могли ж самі духи зняти захист? От сестри довідаються — буде купка жабенят замість туристів. Але... шкода їх. Навіть той «спалах гормонів» не заслуговує просто заквакати.

— Ви зараз стоїте в одному з найбільш енергетично потужних місць Європи, — продовжував гід. — Лиса гора — це «Київський Бермудський трикутник». Місцеві дослідники кажуть, що вона розділена на «світлу» та «темну» зони. В одних місцях відчувається підйом, а в інших, як-от Ярів яр — незрозумілий страх. Навіть дерева тут покручені так, ніби тікали від невидимої сили...

Раптом телефонний дзвінок перервав розповідь. Гід нахмурився:

— Так... Але ми тільки почали. Впевнений? Ну добре. — Він звернувся до групи: — А зараз ми повернемось до автобуса і продовжимо трішки пізніше.

— І що, знову оце все проходити? — запитав незадоволений чоловік.

— Ні, я покажу коротший шлях. Форс-мажор.

Дорога назад була швидшою, стежки самі розплутувались. Водій чекав нас із накритою «поляною» для пікніку. П'ять видів ковбаси, сири, сік... Поки всі їли, водій дивно намотував кола навколо столу, наполегливо просячи всіх сидіти на місці.

Раптом задзвонив мій телефон.

— Так?

— Вони поїхали, Марто? — стурбовано запитала сестра.

— Хто?

— Туристи! Як вони проїхали? Це твої фокуси?

— Так, так, поїхали, — відповіла я різко, а в самої кров закипала.

— То добре. А чому ти не повернулася?

— Та я... краще ще покатаюсь.

— Вона любить людей, — почувся голос старшої сестри на фоні. Це прозвучало як звинувачення.

Почувся шурхіт, і серед дерев з’явилися вони: Селена — середня сестра, та Мадея — старша. Я — молодша, вигнанка. Я не можу чаклувати без зіль, не спілкуюся з духами, люблю виходити до людей. Для них це ганьба. Якщо вони побачать групу — живого місця не лишать. 

Але що це? Сестри пройшли повз людей, наче не бачили їх. Повідомлення від них: «Награєшся — повертайся. Добре, що ми вас не знайшли, бо я була налаштована рішуче». Не знайшли? Але ж вони стояли за два метри! Щось не так.

— Ви бачили тут двох жінок? Схожих на мене? — запитала я у чоловіка поруч.

— Якби я бачив трьох таких, як ви, помер би від щастя!

— Помер би точно, але не від щастя, — буркнула я.

Ми тільки ззовні схожі, чорне волосся, та відмінна форма. Але стиль різний. Я більше люблю спортивний стиль, Мадея одягається як вчителька із радянських часів, а Селена — це “бомбочка для ванни”, ми ніколи не знаємо, що з цього вийде. Інколи виходить щось дійсно цікаве, експресивне, унікальне, а інколи.. ліпила-мазала.

Гід запропонував рушити далі. Ми дісталися до Капища — місця наших обрядів з дерев’яними ідолами. Нас ніхто не переслідував, екскурсія тривала як завжди. Потім ми дійшли до шибениці. Гід затих, відчуваючи холодок й мурах, що ганяли по його руках. Дочимчикували до «відьмацьких» дерев. І тут…