6.Капище. Тарас.

 Капище на Лисій горі було головним Місцем Сили. Ні одне дерево не закривало небо над Капищем. Уся рослинність утворювала коло, всередині якого знаходилися Ідоли та чотири сектори стихій: повітря, вогонь, вода та земля. Всі ці сектори відносилися до Богів. Оберіг у вигляді дерев'яних зміїв охороняли це місце.

 Появі Сергія здивувалися інші люди у масках, які знаходилися там. Вони принесли на вівтар Велеса дари природи: яблука, мох, горіхи, гриби. Але для головної жертви, потрібно було провести інший ритуал.

- Велесові діти! Я так багато чув про вас! Я хочу приєднатися до родини! - звернувся Сергій до незнайомців.

Кремезний чоловік зняв свою маску та вдягнув її на Сергія. Затягнув шкіряний ремінь рогатої маски на потилиці.

Обличчя чоловіка мало мужні риси: глибокий погляд, грубий ніс та низьке чоло.

Інші присутні спостерігали.

- Я хочу зробити внесок, - попередив Бучай та поліз у свій рюкзак.

Але біля нього опинився інший чоловік та відібрав у нього речі.

Кремезний чоловік міцно вхопив його за руки та схилив на коліна. Хлопець не розумів що відбувається. Він затремтів коли відчув мотузку на своїх зап'ястях.

- Що ви робите? Я такий же як і ви! - благав Бучай.

Жінка у масці з квітів приєдналася до ритуалу. Вона тримала у руці хірургічний скальпель, а в іншій руці мішок-маску  з прорізами для очей, яку передала кремезному чоловіку. Він став схожим на ката у цій масці.

Потім жінка підійшла ззаду до Сергія та легким рухом перерізала йому горлянку. Іншою рукою обережно тримала його довге чорне волосся. Бучай почав кашляти та ковтати кров. Тіло билося у конвульсіях ще деякий час. Він помер швидко, завдяки точному ушкодженню сонної артерії.

- Прийми цю жертву, володарю! - закричала вона грубим переконливим голосом. Жінка зверталася до Ідолів.

Десь поруч зашипіла змія. Всі присутні побачили полоза.

- Він з нами. Він чує нас! - зраділа жінка у квітковій масці.

Кат почав працювати сокирою, а коли закінчив, то забрав рогату голову. Він відніс її на вівтар, поклав до інших дарів.

 Тарас виснажився блукати колом по цьому нескінченому патерну та присів на вологу землю. Він притулився потилицею до кам'яного склепіння та відчув легкий вітерець. Це подарувало йому надію та він швидко увімкнув ліхтар на телефоні. Заряд ще тримався.

Хлопець помітив прохід у стіні, який певно вів у підземелля. Тарас вирішив, що краще пошукати вихід там, ніж просидіти тут ще чорт зна скільки часу та ніколи не вибратися з лабіринту.

Він проліз в середину та помітив старі кам'яні сходи, які вели вниз. Щоб дійти до самого низу, йому знадобилося до десяти хвилин, але годинник на телефоні показував зовсім інший час та іншу дату.

Тарас опинився у якомусь підземному комплексі, щось дуже схоже на приміщення шахти. Великі склепіння гострого каміння нагромаджувалися над ним. Він рухався єдиним шляхом. Нагорі щось гуділо, десь працював генератор.

Врешті решт, хлопець вийшов на кабіну ліфта, який мав лише дві кнопки: вниз та вгору. Вибір був зрозумілим. Ліфт почав гудіти та повільно підійматися вгору.

Коли кабіна зупинилася, Тарас натрапив на металеві двері. Він обережно торкнувся ручки та вони тяжко відчинилися.

Кімната була обладнана технікою радянських часів: лампами, моніторами, комп'ютерами, радіоприймачами та мікрофонами. Все це знаходилося тут значну кількість часу.

Повітря тут мало важкий солодко-гнилий запах. Хтось забув зняти старий календар зі стіни та Тарас побачив цифри: 1982 рік.

На столі, біля радіоприймача залишилася чашка з написом "Динамо Київ". Всередині чашки знаходилася темна рідина та стирчала ложка.

У іншій кімнаті, Тарас помітив людину, що сиділа спиною до нього та дивилася у монітор. Брудний халат сірого кольору ховав дуже худорляве тіло. Одяг буквально висів. Дивним чином, та один з комп'ютерів ще працював. Певно це був головний сервер.

Тарас підійшов ближче до нього та побачив лічильник на екрані. Загальне число повільно зростало, завдяки сумі маленьких чисел, які постійно змінювалися.

Що тут відбувається? - запитав хлопець. А потім зрозумів: на стільці сидить скелет людини, яка давно померла при дивних обставинах.

На столі лежала тека з документами. Тарас обережно забрав її та почав знайомитися з папером. Проєкт мав назву "Кібертонія". У деяких старих записах розповідалося про дослідницьку роботу Віктора Глушкова та створений ним клас програмістів. Радянські вчені, під прикриттям класу інформатики, насправді займалися тут зовсім іншими речами.

Лиса гора це справжня машина часу. Ось чому вона так зацікавила нацистів. Скелет не просто так сидів на цьому стільці, його роль навіть після смерті залишилася важливою. Тарас і гадки не мав, чому його палець був приклеєний скотчем до дивного пульта з кнопкою. Але час все ж таки взяв своє...Кістки більше не тиснули на пульт, а куточок скочу відклеївся.

Сигнал на сервері привернув до себе увагу. Хлопець підійшов до головного комп'ютера та помітив дату на екрані: 2065 рік. Саме на цих цифрах лічильник зупинився рахувати. Потім спрацював тривожний червоний колір на лампі біля виходу та голос з комп'ютера попередив, що експеримент зупинено через некоректну роботу системи.

Тарас у паніці спрямував на вихід. Хтось залишив на стіні кров, коли тиснув на кнопку відчинення головних дверей. Двері на двір відчинилися після магнітної розгерметизації.

Тарас відчув запаморочення, його ноги стали м'які, а тіло ніби належало комусь іншому. Далі він втратив свідомість. Лічильник знову заворушився. Цього разу у зворотний відлік.