Розділ 4. Ліс та кровь

Я лежав у ямі під корінням старого дуба, засипаний листям і мохом, розмірковуючи про кістяний амулет, який я бачив у гоблінів, і той металевий, що залишив Лін — хлопець із села, чиє ім’я я підслухав, коли він бурмотів собі під ніс. Хліб і сир від нього я з’їв, але смак давно вивітрився, а от тепло в грудях, коли я думав про той металевий амулет, залишалося. "Кейл, ти офіційно жебрак із магічними глюками," — подумав я, розтягуючись у ямі. Запах гоблінів — гниль, метал, піт — гуляв десь далеко, але після того, як я вгризся в руку одного з них, я знав, що вони не пробачать. Мої вуха крутилися, ловлячи кожен звук: плескіт струмка, шелест листя, низький гул грому. Грім? "Чудово, ще й буря," — подумав я, але шерсть не здригнулася. Я лис, і я тут головний, навіть якщо ліс думає інакше. Лін із його подарунками був загадкою, але гобліни з їхніми амулетами — реальна проблема. І ще ці думки про те, як я тут опинився. Пам’ятаю, як ішов зі школи, гортав телефон, а потім — темрява. "Мабуть, якийсь космічний жарт, але я ще покажу, хто тут бос," — подумав я, вишкіривши зуби.

Яма під дубом була моїм форпостом — тісним, але сухим. Листя й мох маскували вхід, і я був певен, що гобліни не знайдуть, хіба що вони раптом обзаведуться нюхом. Мої лапи стали слухнянішими, хвіст зачіпався рідше, і я вже не почувався новачком. Полювання, маскування, орієнтування — я вчився швидко, ніби народжений для цього хаосу. Гобліни з їхніми пастками й амулетами були головною загрозою, а Лін із його дивними подарунками додавав питань. Чому він називає мене особливим? І що за тепло в грудях, коли я наближаюся до того металевого амулета? "Може, я просто надто крутий для цього світу," — пожартував я, але сумніви все одно гризли.

Я виліз із ями, оглядаючи околиці. Небо було темним, хмари гуділи, а повітря пахло дощем і озоном. Мої вуха ловили звуки: птахи затихли, комахи гуділи слабше, струмок плескотів голосніше. Ніс розпізнавав запахи: мох, ягоди, мускусний слід мишей. Я вже міг відрізнити мишу від птаха, ягоди від гоблінів, і це робило мене майже генієм. "Кейл, ти король лісу," — подумав я, але корінь під лапою нагадав, що до трону ще далеко.

Грім ударив ближче, і дощ почав крапати, швидко переходячи в зливу. Вітер заревів, гілки тріщали, і я зрозумів, що яма не врятує. "Час тікати, король," — подумав я, рвонувши до запасного укриття — порожнистого дерева, яке я помітив раніше. Вузький вхід був тісним, але сухим. Я втиснувся всередину, відчуваючи, як вода стікає з хвоста. "Чудово, Кейл, ти тепер мокрий бос у дірявому дереві," — подумав я, слухаючи, як буря гудить зовні. Запах гнилої деревини дратував, але я був у безпеці. Поки що.

Буря стихла, залишивши ліс у хаосі — повалені гілки, калюжі, розмита земля. Я виліз із дерева, обтрушуючи шерсть. "Ліс, ти мене не налякаєш," — подумав я, оглядаючи околиці. Струмок став бурхливішим, але я вирішив полювати на суші — миші хоча б не вислизають.

Я полював неподалік струмка, коли почув гундосіння. Мої вуха рвонули вгору, а ніс уловив запах: гниль, метал, піт. Гобліни. Я сховався за кущем, виглядаючи. Один гоблін — худий, із кривими зубами й списом — ішов стежкою, тримаючи кістяний амулет. Амулет був грубий, із вигравіруваним листям, схожим на амулет хлопеця ,але спотвореним, ніби його вирізали недбало. Він блиснув зеленим світлом, і я відчув, як тепло в грудях спалахнуло з тривогою, ніби амулет попереджав про небезпеку. "Що за магічна гидота?" — подумав я, притискаючись до землі.

Гоблін принюхався й рвонув у мій бік. "Серіозно?" — подумав я, стрибаючи в кущі. Але він був швидшим, ніж я чекав. Його спис просвистів над моєю головою, а тіньові нитки, які він тягнув, затремтіли, ніби оживаючи від амулета. Я відскочив, але гоблін схопив мене за хвіст, і я відчув, як його брудні пальці стиснули шерсть. "Ні, зелений, не сьогодні!" — подумав я, вивертаючись. Мої зуби клацнули, вчепившись у його руку. Він загорлав, але не відпустив, махаючи списом. Я вдарив кігтями по його нозі, залишивши глибокі подряпини, але він ударив мене списом по боці. Біль пронизав лапу, і я заскалив, відчуваючи, як кров сочиться крізь шерсть.

"Ти мене дістав," — подумав я, і адреналін узяв гору. Я кинувся вперед, ігноруючи біль, і вгризся йому в горло. Мої зуби пробили шкіру, і гоблін захрипів, падаючи на землю. Амулет випав із його руки, а зелене світло згасло. Я відскочив, важко дихаючи, відчуваючи, як лапа пульсує від болю. Кров гобліна пахла гниллю, і я ледь не виблював. "Чудово, Кейл, ти тепер убивця, але виглядаєш, як побитий пес," — подумав я, кульгаючи до кам’яного укриття. Гоблін лежав нерухомо, і я зрозумів, що він мертвий. Це було важко — важче, ніж я думав. Моя лапа горіла, шерсть була липкою від крові, але я вижив. "Один-нуль, зелений," — подумав я, ховаючись.

Наступного дня, кульгаючи, я пішов перевірити гоблінський табір — цікавість узяла гору. Я сховався за деревом, виглядаючи. П’ятеро гоблінів зібралися на галявині, розклавши вогнище. Навколо лежали кістки, шматки тіньових сітей і ще один кістяний амулет — ідентичний тому, що був у гобліна, якого я прибив. Він блищав зеленим світлом, пульсуючи, ніби живий. Один гоблін бурмотів, тримаючи амулет над вогнем, і тіньові нитки навколо затремтіли, формуючи щось схоже на мерехтливу павутину. Я відчув, як тепло в грудях спалахнуло з тривогою. "Ця штука керує їхніми пастками," — подумав я, згадуючи, як нитки ожили під час сутички.

Я помітив, що листя на амулеті, хоч і схоже на знак храму, було грубим, із кривими лініями, ніби пародія. "Якщо храм поклоняється якомусь богу природи, то чому гобліни копіюють їхній символ?" — подумав я. Може, вони крадуть їхню магію? Чи поклоняються чомусь темнішому, перекручуючи символи храму? Відповідей не було, але я знав одне: ці амулети — ключ до їхньої сили. Я відступив, уникаючи пастки, і повернувся до ями, додаючи більше листя до входу.

Пізніше я пішов до села, тримаючись тіні. Лапа все ще боліла, але я не збирався валятися в ямі. Запах смаженого м’яса вдарив у ніс, і я ледь не застогнав. Лін стояв біля кущів, тримаючи шматок хліба, сир і згорток із грубої тканини. Я завмер, принюхуючись. Пахло хлібом, сиром і чимсь теплим, ніби сонцем. "Що цього разу, добродію?" — подумав я, притискаючись до землі.