Розділ 3. Тіні та хліб

Я лежав у ямі під корінням старого дуба, прикритий листям і мохом, смакуючи залишки сиру й хліба, які залишив той хлопчик із села. Сир був солоним, хліб — черствим, але це було краще, ніж гризти мишей. "Кейл, ти офіційно жебрак із гурманськими смаками,"  згортаючись клубком. Запах гнилі гуляв десь далеко, але після їхніх тіньових сітей і пасток я знав, що розслаблятися не можна. Мої вуха крутилися, ловлячи кожен звук: плескіт струмка, шелест листя, далекий крик птаха. Я був лисом-невдахою, але живим, і це вже щось. Хлопчик із села — той, що називав мене "лисицею" і ледь не торкнувся мого хвоста — не давав спокою. Чому він так наполегливо залишає їжу? Добрий чи це пастка? І що за дивне тепло в грудях, коли він усміхається? "Може, я просто переїв сиру," — подумав я, але сумніви гризли сильніше, ніж голод.

Яма під дубом була моїм домом — тісним, але сухим. Листя й мох маскували вхід, і я сподівався, що гобліни не знайдуть. "Треба бути хитрішим,"  згадуючи, як тіньова сіть ледь не спіймала мене. Мої лапи слухалися краще, хвіст зачіпався рідше, але я все ще був далекий від крутого лиса з книжок. Полювання, маскування, орієнтування — я вчився, але повільно. Гобліни залишалися проблемою, а хлопчик із села додавав загадок. І ще ці думки про те, як я тут опинився. Останнє, що пам’ятаю, — я йшов зі школи, гортав телефон, а потім — темрява. Жодних підказок. "Може, я в комі? Чи це якийсь дурний експеримент?" — подумав я, відчуваючи, як шерсть стає дибки. Але відповідей не було, тільки ліс і небезпека.

Вилізивши із ями, обережно оглядаючись. Небо було сірим, повітря пахло дощем, але поки що трималося. Мої вуха ловили звуки: птахи співали, комахи гуділи, струмок плескотів. Ніс розпізнавав запахи: мох, ягоди, мускусний слід мишей. Я помітив, що запахи стали чіткішими — я міг відрізнити мишу від птаха, ягоди від гоблінів. "Може, я все-таки лис," хоч одразу спіткнувся об корінь. "Ні, все-таки поганий."

Я пішов уздовж струмка, шукаючи їжу. Раптом повітря стало важким, і мої вуха вловили низький гул — ніби земля тремтіла. Я завмер, принюхуючись. Запах був дивним — не гобліни, не тварини, а щось гостре, ніби палене листя. Я підняв голову й побачив, як далеко в лісі спалахнуло світло — коротке, але яскраве, ніби блискавка. "Що за фігня?" відчуваючи, як шерсть стає дибки. Гул посилився, і я почув тріск гілок. Щось велике рухалося в лісі — не гоблін, не людина, а щось інше.

Я притиснувся до землі, ховаючись за кущем. Мої вуха ловили звуки: важкі кроки, хрускіт листя, низьке ричання. Запах став сильнішим — палене листя, змішане з мускусом. Я визирнув із кущів і побачив його: величезний кабан, розміром із собаку, із шерстю, що стирчала, як голки. Його очі блищали, а з пащі йшла пара, ніби він щойно дихав вогнем. "Це що, огнєний кабан?" відчуваючи, як серце гупає. Я не знав, чи це нормально для для цього лісу але нападати на нього я точно не збирався.

Кабан понюхав повітря й рушив у мій бік. Я поповз назад, намагаючись не шуміти. Мої лапи рухалися тихіше, ніж раніше, і я помітив, що маскування виходить краще. Але кабан був швидшим. Він зупинився в кількох метрах, риючи землю іклами. Я завмер, молячись, щоб він пішов. На щастя, він повернувся й потрусив у ліс, залишивши запах паленого листя. "Чудово, тепер у лісі є драконо-кабани," вичікуючи, доки його кроки затихнуть.

Повернувся до ями я не встиг розслабитися. Гундосіння. Мої вуха рвонули вгору, а ніс уловив запах: гниль, метал, піт. Гобліни. Я висунув морду з ями, виглядаючи. Шестеро гоблінів ішли стежкою, тягнучи три тіньові сіті. Один ніс мішок, із якого капала кров, а інший тримав спис. Вони зупинилися неподалік, розставляючи пастку — тіньові нитки між кущами, майже невидимі. Я завмер, сподіваючись, що листя мене прикриє.

Раптом я почув писк. Птах, маленький і сірий, заплутався в тіньовій сіті. Нитки стиснули його, і він закричав, борсаючись. Гобліни загундосіли, наближаючись. Один ткнув списом, і птах затих. Вони загорнули його в мішок, із якого капала кров. "Чорт," — подумав я, відчуваючи, як шерсть стає дибки. Але цього разу я помітив щось нове: біля пастки лежав маленький кістяний амулет із вигравіруваним символом — листям. "Це що,  магія?" відчуваючи, як серце гупає.

Я поповз назад у яму, намагаючись не шуміти. Мої лапи рухалися тихіше, і я помітив, що маскування виходить краще. Гобліни пішли, але я знав, що вони повернуться. Пізніше я натрапив на їхній табір — невелику галявину з вогнищем, де валялися кістки, шматки тіньових сітей і ще один кістяний амулет. Запах гнилі й металу був сильним. Двоє гоблінів чистили списи, а третій тягав мішок, із якого капала кров. Я завмер, ховаючись за деревом. "Це їхня база," запам’ятовуючи місце. "Триматися подалі," — вирішив я, повільно відповзаючи.

Я повернувся до ями під дубом, вирішивши зміцнити її. Гобліни були занадто близько, і той амулет не давав спокою. Я потягав гілки, листя й мох, замасковуючи вхід. Мої лапи шкрябали землю, хвіст зачіпався за все підряд, але я вперто працював. Нарешті яма виглядала як купа листя, а не нора лиса-невдахи. "Якщо гобліни сліпі, це спрацює," — подумав я, втискуючись усередину. Холодна земля холодила боки, але я відчував себе трохи безпечніше.

Я також досліджував околиці, шукаючи запасні укриття. Біля струмка я помітив порожнисте дерево — старе, із вузьким входом. Я сунув морду всередину: пахло гнилою деревиною, але було сухо. "Можна сховатися, якщо гобліни прийдуть," — подумав я, запам’ятовуючи місце. Інше укриття було між двома каменями, засипане листям. Я втиснувся туди, перевіряючи: тісно, але зійде. "Запасні варіанти," — вирішив я, але яма під дубом залишалася моїм домом.

Наступного дня я пішов до села, тримаючись тіні. Запах смаженого м’яса вдарив у ніс, і я ледь не застогнав. Хлопчик — худий, із русявим волоссям — стояв біля кущів, тримаючи шматок хліба, сир і маленький згорток із тканини. Я завмер, принюхуючись. Пахло хлібом, сиром і ще чимось — металом? "Знову?" — подумав я, притискаючись до землі.

Він кинув їжу й згорток у траву, озирнувся й тихо сказав: "Гей, лисиця, я знаю, що ти тут. Не бійся." Його голос був м’яким, але я не довіряв людям. Він присів, дивлячись у кущі, і додав: "Ти особливий, я бачив, як ти тікав від гоблінів." Я відчув, як шерсть стає дибки. "Він що, стежить за мною?" — подумав я, відчуваючи те саме тепло в грудях. Він розгорнув тканину, і я побачив ще один металевий амулет із вигравіруваним листям . "Це тобі," сказав він, поклавши амулет на землю.