Розділ 2. Укриття та виживання

Я лежав у своїй ямі під кущем, прикритий листям, смакуючи черствий хліб, який залишив той хлопчик біля села. Він пахнув краще за ягоди й мишей, хоч зуби скрипіли, ніби я жував картон. "Кейл, ти офіційно жебрак," — подумав я, згортаючись клубком. Запах гоблінів — гниль, метал, піт — усе ще гуляв десь далеко, але я знав, що вони не забули про мене після того, як я вирвався з їхньої тіньової сіті. Мої вуха крутилися, ловлячи кожен звук: плескіт струмка, шелест листя, далекий крик птаха. Я був лисом-невдахою, але живим, і це вже щось.

Яма була тісною, але сухою. Листя маскувало вхід, і я сподівався, що гобліни не помітять. "Треба бути обережнішим," — подумав я, згадуючи, як сіть стискала мій хвіст. Мої лапи тремтіли, але я змусив себе заспокоїтися. Полювання я освоїв — ну, більш-менш. Але укриття? Треба було зробити його надійнішим. І бажано знайти ще одне, бо гобліни явно не з тих, хто здається. Шлунок бурчав, нагадуючи, що хліб — це не вечеря мрії. "Може, той хлопчик ще кине?" — подумав я, але одразу відкинув цю ідею. Люди — це небезпека. Але хліб був смачним.

Я виліз із ями, принюхуючись. Запах гоблінів був слабшим, але я не довіряв лісній тиші. Мої лапи рухалися тихіше, ніж учора, і я помітив, що починаю звикати до цього тіла. Хвіст усе ще зачіпався за гілки, але я вже не падав щоразу, коли біг. "Прогрес, Кейл," — пожартував я, хоч відчував себе скоріше як стажер у школі лисиць. Треба було полювати, зміцнити укриття й, можливо, з’ясувати, чому гобліни так активізувалися.

Я пішов за мускусним запахом — миша. Вона гризла насінину під кущем, не помічаючи мене. Я притиснувся до землі, рухаючись повільно. Мої вуха ловили її писк, а ніс стежив за рухами. "Тихо, Кейл, тихо," — повторював я, згадуючи свої минулі провали. Я чекав, доки вона відвернеться, і стрибнув. Кігті зачепили мишу, і я притиснув її до землі. Вона пищала, але я не дав їй вирватися. "Вибач, подруго," — подумав я, проковтнувши здобич. Смак був гидким, але шлунок затих. "Шість із шести. Я майже профі," — пожартував я, хоч усе ще ненавидів це.Поки я жував, почув гундосіння. Мої вуха рвонули вгору, а ніс уловив запах: гниль, метал, піт. Гобліни. Я притиснувся до землі, ховаючись за кущем. Троє гоблінів ішли стежкою, тягнучи тіньову сіть і спис. Один ніс мішок, із якого капала якась рідина. "Що вони тягнуть?" — подумав я, відчуваючи, як серце гупає. Вони зупинилися неподалік, бурмочучи щось незрозуміле. Один гоблін принюхався, і його очі звузилися. "Чорт," — подумав я, розуміючи, що вони шукають мене.

Я поповз назад до ями, але гоблін кинув сіть. Вона розгорнулася в повітрі, темна й липка, і накрила кущ. Я встиг відскочити, але сіть зачепила мій хвіст. "Ні, ні, ні!" — кричав я подумки, борсаючись. Мої кігті шкрябали сіть, зуби кусали, і я нарешті прорвав дірку. Я рвонув уперед, не озираючись. Гобліни закричали, один кинув спис, але він просвистів повз. Мої лапи несли мене через кущі, хвіст зачіпався за гілки, але я біг, доки легені не запекли.

Я зупинився біля струмка, важко дихаючи. Запах гоблінів віддалявся, але я знав, що вони не здадуться. Моя яма тепер була небезпечною — вони могли повернутися. Треба було знайти нове укриття. Я пішов уздовж струмка, тримаючись тіні. Мої лапи рухалися тихіше, і я помітив, що починаю звикати до маскування. Я знайшов щілину між двома каменями, засипану листям. Вона була тісною, але сухою. Я втиснувся всередину, прикриваючи вхід листям. "Нове житло, Кейл," — подумав я, відчуваючи, як серце заспокоюється.

Наступні кілька годин я провів, ховаючись. Мої вуха ловили кожен звук, а ніс шукав небезпеку. Я помітив, що гобліни стали активнішими. Біля струмка я знайшов їхню пастку — тіньові нитки, натягнуті між деревами, майже невидимі. "Вони що, на всіх полюють?" — подумав я, обходячи пастку. Я почав тренуватися: рухався безшумно, заривався в листя, вчився розпізнавати запахи. Гобліни пахли гниллю, миші — мускусом, ягоди — солодко. "Я майже лис," — пожартував я, хоч одразу спіткнувся об камінь.Шлунок бурчав, і я пішов полювати. Я знайшов птаха, що стрибав по землі, клюючи насіння. Я притиснувся до землі, рухаючись повільно. Мої вуха ловили його писк, а ніс стежив за рухами. Я стрибнув і впіймав його з першої спроби. "Я геній," — подумав я, проковтнувши здобич. Смак був той ще, але я вже звикав. Полювання ставало легшим, але гобліни залишалися проблемою.

Наступного дня я повернувся до села, тримаючись тіні. Запах смаженого м’яса вдарив у ніс, і я ледь не застогнав. Хлопчик — той самий, худий, із русявим волоссям — стояв біля кущів, тримаючи два шматки хліба. Він озирнувся, ніби шукав когось, і кинув хліб у траву. Але цього разу він не пішов. Він присів, дивлячись у кущі, і тихо сказав: "Гей, лисиця, ти тут?" Я завмер, відчуваючи, як шерсть стає дибки. "Він мене бачив," — подумав я, притискаючись до землі. Хлопчик постояв, потім знизав плечима й пішов.

Я чекав, доки він зникне, і поповз до хліба. Він був черствим, але пахнув краще за ягоди. Я відкусив шматок, відчуваючи, як зуби скриплять. "Краще, ніж миші," — подумав я, швидко доїдаючи. Я не знав, чому хлопчик залишає хліб, але це було перше, що нагадало мені про нормальну їжу. Я повернувся до щілини між каменями, розмірковуючи. Село манило, але гобліни й люди були небезпекою.

Наступного ранку я прокинувся від гундосіння. Гобліни. Мої вуха рвонули вгору, а ніс уловив їхній запах. Я висунув морду зі щілини, виглядаючи. Четверо гоблінів ішли стежкою, тягнучи дві тіньові сіті. Один ніс мішок, із якого капала рідина, а інший тримав спис, бурмочучи щось незрозуміле. Вони зупинилися неподалік, розставляючи пастку — тіньові нитки між деревами. "Вони точно полюють на мене," — подумав я, відчуваючи, как серце гупає.

Я завмер, сподіваючись, що листя мене прикриє. Але один гоблін принюхався, і його очі звузилися. Він показав на камені, і я зрозумів, що мене помітили. "Чорт!" — подумав я, рвонувши з щілини. Сіть розгорнулася в повітрі, але я встиг відскочити. Мої лапи несли мене через кущі, хвіст зачіпався за гілки, але я біг, доки не дістався до струмка. Гобліни закричали, але я сховався в густій траві, важко дихаючи.