Розділ 2. Укриття та виживання

Я лежав у своїй "печері" під корінням поваленого дерева, слухаючи, як дощ стихає. Краплі вже не барабанили по листю, але волога просочувалася крізь щілини, і моя шерсть почала липнути до боків. "Чудово, Кейл, ти офіційно мокрий лис," — подумав я, намагаючись згорнутися щільніше. Печера була кращою за нору чи навіс із гілок, але все одно не п’ятизірковим готелем. Холод пробирав до кісток, і я зрозумів, що треба щось робити, щоб не замерзнути. І бажано не попастися гоблінам, чий запах я досі відчував десь далеко.

Мої вуха ловили звуки: плескіт струмка, шелест листя, далекий крик птаха. Ніс уловлював запахи: мокра земля, сосни, слабкий слід гоблінів. Я не знав, як далеко вони, але їхні тіньові сіті змушували мене тремтіти. "Треба зміцнити укриття," — подумав я. Якщо дощ повернеться або гобліни вирішать прогулятися, я мав бути готовий. Я виліз із печери, обережно оглядаючись. Ліс здавався тихим, але я вже знав, що це брехняЯ почав тягати гілки й листя до входу в печеру, намагаючись замаскувати його. Мої лапи шкрябали землю, хвіст зачіпався за все підряд, але я вперто працював. "Якщо я не можу бути героєм, то хоча б буду хитрим лисом," — пожартував я, хоч відчував себе скоріше як стажер на будівництві. Нарешті вхід став виглядати як купа гілок, а не як нора лиса-невдахи. Я втиснувся назад у печеру, перевіряючи, чи все тримається. "Не ідеально, але зійде," — вирішив я.

Шлунок знову забурчав. Миша й ягоди були непоганим стартом, але я знав, що цього не вистачить. "Час полювати," — подумав я, хоч від цієї ідеї мене досі нудило. Я виліз із печери й принюхався. Запахи змішувалися: мокра трава, ягоди, щось тепле й мускусне. "Ще одна миша?" — сподівався я, бо зайці були занадто швидкими, а птахи — занадто спритними. Я пішов за запахом, тримаючись тіні. Мої лапи рухалися тихіше, ніж учора, і я помітив, що починаю звикати до цього тіла. "Може, я не такий поганий лис," — подумав я, хоч одразу спіткнувся об корінь. "Ні, все-таки поганий."

Запах привів до кущів, де ганялася миша. Крихітна, сіра, вона гризла насінину, не помічаючи мене. Я притиснувся до землі, згадуючи свої минулі провали. "Тихо, Кейл, тихо," — повторював я, повільно наближаючись. Мої вуха ловили її писк, а ніс стежив за рухами. Я чекав, доки вона відвернеться, і стрибнув. Цього разу я був точнішим: кігті зачепили мишу, і я притиснув її до землі. Вона пищала, але я не дав їй вирватися. "Вибач, подруго," — подумав я, швидко проковтнувши здобич. Смак був гидким, але голод відступив. "Три з трьох. Я чемпіон," — пожартував я, відчуваючи, як сили повертаються.

Я повернувся до печери, розмірковуючи. Полювання — це добре, але я не міг ловити мишей щоразу, коли зголоднію. Треба було знайти стабільне джерело їжі. Я згадав кущі з ягодами, але вони були кислими й не дуже ситними. "Може, риба?" — подумав я, згадуючи струмок. Я уявив, як стрибаю у воду, хапаю рибу зубами й виглядаю, як ідіот. "Ні, це занадто," — вирішив я, але все одно пішов до струмка перевірити.

Струмок був вузьким, із кам’янистим дном. Я нахилився, щоб напитися, і побачив своє відображення: руда морда, гострі вуха, очі, що блищали, як у якогось монстра. "Кейл, ти офіційно звір," — подумав я, і від цієї думки стало трохи сумно. Я придивився до води: маленькі рибки ганялися туди-сюди, але вони були швидкими, а я — не водолаз. "Може, колись," — подумав я, повертаючись до ягід. Краще кисле, ніж мокре.

Поки я жував ягоди, небо знову потемніло. "Знову дощ?" — простогнав я подумки. Я побіг до печери, встигнувши сховатися, перш ніж краплі застукали по листю. Цього разу дощ був сильнішим, і я почув, як вода тече ближче до входу. "Тільки не затопи," — подумав я, притискаючись до стінки. Корені тримали воду подалі, але я зрозумів, що треба знайти запасне укриття. Якщо ця печера затопиться, я залишуся без дому.

Коли дощ стих, я виліз і почав досліджувати. Ліс був мокрим, земля слизькою, але мої лапи вже краще справлялися. Я знайшов дупло в старому дубі — неглибоке, але сухе. Вхід був вузьким, і я ледь протиснувся, зачепивши хвіст. "Цей хвіст — моя погибель," — подумав я, втискуючись усередину. Дупло пахло гнилою деревиною, але було затишним. "Запасний варіант," — вирішив я, запам’ятовуючи місце.

Повернувшись до печери, я помітив новий запах — різкий, із ноткою металу. Гобліни. Мої вуха рвонули вгору, а я притиснувся до землі. Двоє гоблінів ішли стежкою, тягнучи тіньову сіть. Їхні очі блищали, а один тримав спис, бурмочучи щось незрозуміле. Я завмер, ховаючись за кущем. Вони пройшли повз, не помітивши мене, але я чув, як вони зупинилися неподалік. "Вони щось шукають," — подумав я, відчуваючи, як серце гупає.

Я поповз назад до печери, намагаючись не шуміти. Мої лапи рухалися тихіше, і я помітив, що починаю звикати до маскування. "Може, я все-таки лис," — подумав я, втискуючись у своє укриття. Гобліни пішли, але я знав, що вони повернуться. Треба було вдосконалювати навички. Полювання я освоїв — ну, більш-менш. Але маскування? Орієнтування? Я був новачком.

Наступного дня я вирішив потренуватися. Я пішов до струмка, принюхуючись. Запахи ставали чіткішими: ягоди, мох, мускусний слід мишей. Я знайшов ще одну мишу, цього разу більшу. Вона гризла корінець, не помічаючи мене. Я притиснувся до землі, рухаючись повільно. Мої вуха ловили її писк, а ніс стежив за рухами. Я стрибнув і впіймав її з першої спроби. "Я геній," — пожартував я, проковтнувши здобич. Смак був той ще, але я вже звикав.

Я повернувся до печери, розмірковуючи. Полювання ставало легшим, але я знав, що гобліни — це не миші. Їхні сіті виглядали так, ніби могли спіймати що завгодно. Я почав тренуватися ховатися: заривався в листя, притискався до землі, намагався рухатися безшумно. Мої лапи все ще плуталися, але я помітив, що стаю тихішим. "Може, я не такий безнадійний," — подумав я, хоч одразу спіткнувся об гілку.

Дні минали, і я починав відчувати себе частиною лісу. Мої вуха ловили кожен звук, ніс розпізнавав запахи, а лапи рухалися впевненіше. Я знайшов ще один кущ із ягодами — цього разу солодшими. Полював на мишей, одного разу навіть упіймав птаха, хоч і ледь не впав із гілки. Гобліни з’являлися час від часу, але я навчився їх уникати, ховаючись у печері чи дуплі. "Виживай, Кейл," — повторював я, хоч усе ще не розумів, як тут опинився.