Розділ 2. Укриття й виживання

Я сидів біля струмка, слизуючи краплі води з морди. Смак птаха, якого я щойно з’їв, досі стояв у горлі, і я не був упевнений, чи це перемога, чи сором. "Вітаю, Кейл, ти офіційно дикун," — подумав я, намагаючись не думати про пір’я, що застрягли між зубами. Мій шлунок більше не бурчав, але ліс довкола не став дружелюбнішим. Запах гобліна, якого я бачив раніше, усе ще гуляв у повітрі, змішуючись із сосновим ароматом і вологістю. Я знав, що не можу просто сидіти тут. Мені потрібне було укриття. Десь, де я міг би сховатися від гоблінів, вовків чи що там ще водиться в цьому клятому лісі.

"Правило виживання номер один: знайди безпечне місце," — пригадав я книжки, які читав удома. Легко сказати, коли ти людина з наметом. А що робити, коли ти лис із хвостом, який заважає, і лапами, які досі плутаються? Я підвівся, обтрусився — хоча як обтруситися, коли ти весь пухнастий? — і рушив уздовж струмка. Мої вуха крутилися, ловлячи кожен звук: плескіт води, шелест листя, далекий крик птаха. Ніс уловлював запахи: мох, ягоди, щось різке, схоже на гниль. "Будь ласка, не гоблін," — подумав я, притискаючись до землі.

Ліс був густим, із дубами й березами, які тяглися до неба. Сонце ледь пробивалося крізь листя, кидаючи тіні, що змушували мене здригатися щоразу, коли я їх помічав. Я не знав, де шукати укриття. Нора? Печера? Дупло? У книжках лиси жили в норах, але копати я точно не вмів. "Може, я поганий лис?" — промайнуло в голові, і я ледь не розсміявся. Смішно, Кейл, дуже смішно. Ти лис, який не вміє ні полювати, ні ховатися, і, можливо, уже на прицілі в якогось гобліна.

Я йшов, тримаючись струмка, бо вода — це життя. Принаймні, так казали в тих передачах про виживання. Мої лапи почали звикати до землі, хоч я все ще спотикався об коріння. Хвіст гойдався, як маятник, і я досі не розумів, як ним керувати. "Це що, тепер усе життя так?" — подумав я, уявляючи, як бігаю лісом, краду курок і уникаю пасток. Від цієї думки стало сумно. Я був Кейлом, школярем, який любив грати в фентезі-RPG і читати про драконів. А тепер я сам, у тілі лиса, без меча, без магії, без усього

Ніс уловив новий запах — вологий, землистий, із ноткою грибів. Я зупинився й придивився. Попереду, під величезним дубом, була нора — неглибока, але достатня, щоб утиснутися. "Це воно?" — подумав я, обережно підходячи. Нора пахла старою землею, але не тваринами. Мабуть, її покинули. Я сунув морду всередину: тісно, темно, але сухо. "Краще, ніж спати під кущем," — вирішив я і спробував залізти. Мої лапи зашкрябали по землі, хвіст зачепився за корінь, і я ледь не застряг. "Чудово, Кейл, ти навіть у нору нормально влізти не можеш."

Нарешті я втиснувся всередину. Нора була тісною, але затишною. Земля холодила боки, але я відчував себе трохи безпечніше. "Перший крок до виживання — є," — подумав я, хоч усе ще не вірив, що це тепер моє життя. Я завмер, прислухаючись. Ліс здавався тихим, але я вже знав, що це оманлива тиша. Гоблінський запах досі гуляв десь далеко, і я не збирався висовуватися, доки не буду впевнений, що він пішов.

Шлунок знову нагадав про себе. Птах був маленьким, і я знав, що скоро знову зголоднію. "Треба полювати," — подумав я, хоч від цієї ідеї мене нудило. Полювання на птаха було не таким жахливим, як я боявся, але я все ще не був готовий до цього. "Може, я вегетаріанський лис?" — пожартував я сам із собою, але ягоди явно не наситять. Треба було спробувати ще раз. 

Я висунув морду з нори й принюхався. Запахи змішувалися: мох, вода, щось солодке , ягоди? — і ще один, теплий і мускусний. Я згадав зайця, якого провалив минулого разу, і вирішив, що він занадто швидкий. Але миша? Миша — це реально. Я повільно виліз із нори, тримаючись тіні. Мої вуха ловили кожен звук, а ніс шукав той самий мускусний запах.

Я знайшов її за кілька метрів — крихітну сіру мишу, яка гризла насінину під кущем. Мій шлунок забурчав, але я змусив себе не поспішити. "Тихо, Кейл, тихо," — повторював я, притискаючись до землі. Мої лапи рухалися повільніше, ніж минулого разу, і я старався не дихати надто голосно. Миша не помічала мене, зайнята своєю насіниною. Я чекав, доки вона відвернеться, і стрибнув. Цього разу я був швидшим! Мої кігті зачепили мишу, і я притиснув її до землі. Вона пищала, але я не дав їй вирватися. "Вибач," — подумав я, відчуваючи, як шлунок радіє. Смак був… ну, не огидний, але я все ще відчував себе варваром. Я швидко проковтнув здобич, намагаючись не думати про те, що роблю. "Ти лис, Кейл. Лиси так роблять," — сказав я собі, хоч усе ще хотілося сплюнути.

З’ївши мишу, я повернувся до нори. Мої лапи вже краще слухалися, і я помітив, що починаю звикати до запахів і звуків. Ліс уже не здавався таким ворожим, хоч я знав, що гобліни десь поруч. Я уявив, як вони тягнуть свої тіньові сіті, і шерсть на спині стала дибки. "Треба бути обережним," — подумав я. Нора була хорошим початком, але я знав, що потрібен план. Полювати, ховатися, виживать!

Наступні кілька годин я провів, досліджуючи околиці. Я знайшов кущі з ожиною — кислою, але їстівною. Поруч був струмок, де я міг пити. Мої вуха ловили звуки: птахи, комахи, далекий плескіт води. Я помітив стежку, що вела кудись углиб лісу. Запах там був дивний — суміш диму й смаженого м’яса. Село? Я згадав хати, храм і того мужика з мечем, що світився. "Може, там є їжа," — подумав я, але одразу відкинув цю ідею. Люди не люблять лисиць. Або люблять, але в клітках фу .

Я повернувся до нори й завмер, почувши шурхіт. Мої вуха повернулися, а ніс уловив той самий запах — гниль, метал, піт. Гоблін. Я притиснувся до землі, виглядаючи з нори. Він був далеко, тягнув сіть і щось бурмотів. Його очі блищали в сутінках, і я зрозумів, що він не сам. Ще один гоблін ішов позаду, тримаючи спис. "Чудово, тепер їх двоє,"  подумав я, відчуваючи, як серце знову гупає.

Я не висовувався. Гобліни пройшли повз, не помітивши нори. Їхній запах віддалявся, але я знав, що вони повернуться. "Треба знайти краще укриття," — подумав я. Нора була непогана, але якщо гобліни почнуть шукати, вони мене знайдуть. Я згадав передачі про виживання: укриття має бути прихованим, сухим і з кількома виходами. "Легко сказать," — пробурмотів я подумки, але почав оглядатися.