Розділ 1, виживання в лісі

Я сидів у кущах, намагаючись не дихати надто голосно. Гоблін, на щастя, не гнався за мною, але його тіньова сіть досі стояла перед очима. "Що це взагалі було? Магія? Серйозно?" — думав я, відчуваючи, як хвіст нервово сіпається. Мій шлунок знову забурчав, нагадуючи, що ягоди — це не їжа, а так, снек для невдах. Я, Кейл, 16-річний школяр, тепер лис, і якщо я не придумаю, як вижити, то скоро стану чиїмось обідом .

Ліс довкола був тихим, але я вже знав, що це брехня. Кожен шурхіт змушував мої вуха крутитися, як радари. Я все ще не звик до цього тіла. Лапи здавалися чужими, хвіст заважав, а ніс уловлював стільки запахів, що я ледь не чхав. Сосни, мох, якась кисла ягода — і ще щось, що пахло, як мокра шерсть. "Тільки не ще один гобліни"  притискаючись до землі.

Нужно було знайти їжу. Справжню, не ягоди. Я уявив, як гризу мишу, і шлунок зробив кульбіт. "Ні, Кейл, ти не дійшов до такого," — сказав я собі, але голод був сильнішим за мою гордість. У книжках про виживання писали: шукай дрібну дичину, будь обережним, не шуми. Легко сказати, коли ти людина з ножем, а не лис із лапами, які плутається.

Я повільно поповз, тримаючись в тінях. Мої вуха ловили кожен звук: дзижчання комах, шелест листя, далекий плескіт струмка. Ніс уловив новий запах — теплий, трохи мускусний. Я не знав, що це, але інстинкти шептіли: "Їжа." Я пішов за запахом, намагаючись не наступити на гілку. Мої лапи нарешті почали слухатися, хоч я все ще відчував себе, як п’яний на роликах.

Запах привів до галявини, де трава була притоптана. У центрі сидів заєць — сірий, із довгими вухами, що тремтіли, ніби він чув мої думки. "Окей, Кейл, це твій шанс," — подумав я. У голові промайнули всі серії про виживання, які я бачив. Лис біжить, хапає здобич, кінець. Просто, правда? Но мої лапи тремтіли, а заєць виглядав так, ніби знав, що я новачок. 

Я притиснувся до землі, намагаючись згадати, як лиси полюють. "Рухайся тихо, стрибай, хапай," — повторював я, ніби це мантра. Я повз, ховаючись у траві. Заєць жував якусь зелень, не підозрюючи, що я тут. Мій хвіст сіпнувся — я досі не розумів, як ним керувати. "Спокійно, Кейл, ти лис, а не цирковий клоун."

Я наблизився на пару метрів і завмер. Серце гупало, як барабан. "Зараз або ніколи," — подумав я і стрибнув. Мої лапи відштовхнулися від землі, і я полетів уперед, але заєць був швидшим. Він рвонув убік, а я гепнувся мордою в траву, піднявши хмару пилу. "Чудово, просто геніально," — пробурмотів я подумки, спльовуючи землю. Заєць зник у кущах, а я залишився лежати, відчуваючи себе найгіршим лисом в історії.

Голод не давав спокою. Я піднявся, обтрусився — хоча як обтруситися, коли ти весь пухнастий? — і пішов далі. Ніс уловив інший запах, слабший, але ближчий. Щось маленьке, що шаруділо в траві. Я придивився: миша. Крихітна, сіра, ганялася за насіниною. "Це простіше, ніж заєць," — подумав я, хоча шлунок знову протестував. Я не хотів їсти мишу, але вибору не було.

Цього разу я діяв повільніше. Притиснувся до землі, рухаючись так тихо, як міг. Мої вуха вловлювали кожен писк миші, а ніс стежив за її рухами. Я чекав, доки вона відвернеться, і тоді стрибнув. Мої кігті зачепили її, але миша вивернулася й кинулася в нору. Я спробував копати, але лапи лише розкидали землю. "Та ти знущаєшся!" — подумав я, відчуваючи, як голод робить мене злим.

Я сів, важко дихаючи. Ліс довкола здавався ворожим: кожен шурхіт змушував вуха тремтіти, а запахи змішувалися в голові. Я згадав село, яке бачив раніше — дим, хати, запах їжі. Там точно було що вкрасти, але люди? Люди полюють на лисиць. Або тримають їх у клітках. "Ні, дякую," — подумав я. Але шлунок бурчав так, ніби влаштовував мітинг.

Раптом я почув новий звук — низьке гундосіння. Мої вуха повернулися, а ніс уловив знайомий запах: гниль, метал, піт. Гоблін. Я завмер, притиснувшись до землі. Він був неподалік, тягнув сіть, схожу на ту, що я бачив раніше. Темну, ніби зроблену з тіней. "Знову вони," — подумав я. Гоблін щось бурмотів, його очі блищали в сутінках. Я не знав, що він хоче, але точно не збирався чекати, щоб дізнатися.Я поповз назад, ховаючись у траві. Мої лапи вже краще слухалися, але серце гупало так, ніби я бігав годину. Гоблін пройшов повз, не помітивши мене, але я чув, як він шарудить десь неподалік. "Треба знайти безпечне місце," — подумав я. Я згадав струмок, який бачив раніше. Вода — це добре. Там можна сховатися, а може, й рибу зловити. Хоча я уявив, як гризу сиру рибу, і ледь не скривився.

Я рушив до струмка, тримаючись тіні. Ліс здавався нескінченним, але я починав звикати до запахів і звуків. Мої вуха ловили плескіт води, і я пришвидшився. Струмок виявився вузьким, із кам’янистим дном. Я нахилився, щоб напитися, і побачив своє відображення: руда морда, гострі вуха, очі, що блищали, як у якогось монстра. "Кейл, ти тепер офіційно звір," — подумав я.Поки я пив, щось зашаруділо в кущах. Я підняв голову, але цього разу це був не гоблін. Маленький птах, схожий на горобця, стрибав по землі, клюючи насіння. Мій шлунок знову забурчав, і я зрозумів, що це мій шанс. "Третій раз — щасливий," — подумав я, притискаючись до землі. Я повз, тримаючи очі на птахові. Мої лапи рухалися тихо, хвіст — на диво — не заважав. Птах клюнув ще раз, і я стрибнув.

Цього разу я його дістав! Мої кігті зачепили птаха, і я притиснув його до землі. Він пищав, але я не дав йому вирватися. "Вибач, друже," — подумав я, відчуваючи, як шлунок радіє. Я не хотів думати про те, що роблю. Просто їв. Смак був… не такий жахливий, як я боявся, але я все одно відчував себе варваром.

Коли я закінчив, то сів біля струмка, відчуваючи, як голод відступає. Ліс довкола здавався трохи менш ворожим. "Окей, Кейл, ти не помер. Поки що," — подумав я. Але запах гобліна все ще гуляв у повітрі, а село манило запахом їжі. Я знав, що не можу вічно ховатися. Треба було вирішувати, що робити далі.