Епілог

Минуло три місяці.

Міська квартира Віри тепер здавалася занадто тихою без постійного шурхоту та крадіжок шкарпеток, але дівчина зовсім не сумувала. Кожні вихідні, а часто й серед тижня, вона поспішала до заміського будинку, де на неї чекали двоє найважливіших істот у її житті.

Рудик повністю освоївся у своєму «лісовому замку». Він став ще пухнастішим, а його хвіст тепер нагадував величезне руде перо. Лис навчився майстерно ловити коників у траві, але все одно щоразу підбігав до сітки вольєра, коли чув звук машини Дениса. Проте тепер він не просто чекав на сосиски — він чекав на «свою зграю».

Того вечора Віра та Денис сиділи на веранді, переглядаючи фотографії в телефоні.

— Дивись, це наше перше фото в клініці, — засміялася Віра, показуючи на розгублену себе та Дениса, в якого на голові сидів Рудик.

— Так, я тоді подумав, що зустрів або найдивнішу дівчину в світі, або справжню лісову мавку, — усміхнувся Денис, пригортаючи її до себе.

На пальці Віри виблискувала тонка каблучка з маленьким камінчиком, що нагадував краплю роси. Денис зробив їй пропозицію саме тут, біля дуба, під пильним наглядом Рудика. Кажуть, що лис у той момент навіть не намагався вкрасти коробочку з обручкою — мабуть, розумів важливість моменту.

Раптом Рудик видав гучний, дзвінкий звук, схожий на короткий сміх. Він стояв біля хвіртки свого вольєра і дивився кудись у глиб лісу. Там, між густими папоротями, промайнула ще одна руда тінь. Маленька лисичка, трохи менша за Рудика, обережно визирнула з хащів і завмерла, розглядаючи людей.

— Ой, дивись! У нього гостя! — прошепотіла Віра.

— Здається, наш Купідон нарешті знайшов щастя і для себе, — тихо відповів Денис. — Він навчив нас любити, а тепер природа віддячує йому тим самим.

Лис востаннє поглянув на Віру та Дениса, ніби прощаючись із роллю домашнього бешкетника. Він розвернувся і легко, наче тінь, зник у вечірніх сутінках лісу разом зі своєю новою подругою. Він знав, що двері його вольєра завжди відкриті, а в мисці чекає смачна вечеря, але зараз у нього була своя власна історія.

Віра поклала голову на плече Дениса, дивлячись на зорі, що почали проступати крізь крони дерев.

— Він пішов? — запитала вона.

— Лише на прогулянку, — відповів Денис. — Він завжди повертається туди, де його люблять. Так само як і ми.

Друга книга магічного літопису була завершена. Це була історія про те, що іноді треба впустити в дім трохи дикого хаосу, щоб нарешті знайти справжній душевний спокій. А десь далеко, у глибині лісу, рудий хвіст з білим кінчиком на мить майнув між деревами — як останній підпис у книзі щастя.