Розділ 5

Ранок наступного дня почався не з аромату кави, а з наполегливого стукоту в двері. Рудик, який зазвичай зранку намагався викрасти хоча б один шкарпетку Віри, цього разу повівся дивно: він заліз під диван і лише настовбурчив вуха, видаючи тихе, попереджувальне ричання.

​На порозі стояв чоловік у сірій формі з емблемою екологічної служби. Поруч із ним, винувато опустивши очі, переминалася з ноги на ногу сусідка з третього поверху, пані Марія.

​— Доброго дня. Служба охорони дикої природи, — суворо промовив чоловік. — Нам надійшла скарга, що у вашій квартирі незаконно утримується лісовий хижак. Ви розумієте, що це порушення санітарних норм і небезпека для сусідів?

​— Але він не небезпечний! — вигукнула Віра, відчуваючи, як серце стискається від страху. — Він маленький, він нікого не образив...

​— Лиси — переносники хвороб, і їхнє місце в лісі або в спеціальному розпліднику, — відрізав інспектор. — Покажіть тварину. Якщо це справді лис, ми змушені його вилучити.

​Віра відчула, як на очах закипають сльози. Вона кинулася до телефону і тремтячими пальцями набрала номер Дениса.

— Денисе... вони тут. Хочуть забрати Рудика. Допоможи!

​За десять хвилин, які здалися Вірі вічністю, Денис залетів у під'їзд. Він був у своєму білому халаті, прямо з клініки, з папкою документів у руках.

​— Доброго дня, колего, — впевнено звернувся він до інспектора. — Я — Денис Олександрович, провідний ветеринар клініки «Чотири лапи». Ця тварина перебуває під моїм офіційним наглядом.

​— Ветеринарний нагляд не скасовує правил утримання диких звірів у житлових будинках, — наполягав інспектор, хоча його голос став трохи менш впевненим.

​— А ми і не тримаємо його як домашнього песика, — спокійно збрехав Денис, стаючи поруч із Вірою. — Рудик проходить курс реабілітації після травми. Ось медична карта, ось графік щеплень. Як тільки він буде готовий до самостійного життя, ми випустимо його в заповідник. Але зараз переривати лікування — це злочин проти природи.

​Віра здивовано подивилася на Дениса. Вона знала, що Рудик здоровий, але Денис так впевнено розмахував паперами, що навіть інспектор почав їх вивчати.

​— Тут написано... «дефіцит лісових вітамінів» і «адаптаційний стрес»? — недовірливо прочитав чоловік у формі.

​— Саме так. І якщо ви його зараз заберете в металеву клітку, тварина просто не витримає, — додав Денис, роблячи крок вперед. — Я беру на себе повну відповідальність. Ось моя ліцензія.

​Інспектор ще довго хмурився, дивився на Рудика, який обережно визирнув з-під дивана і, відчувши підтримку Дениса, видав своє найжалібніше «тяв».

​— Добре, — нарешті зітхнув чоловік. — Даю вам два тижні. Або ви облаштуєте йому вольєр у спеціальному центрі, або ми повернемося з ордером. А ви, пані, — звернувся він до сусідки, — наступного разу перевіряйте факти, перш ніж писати про «напад скаженого звіра».

​Коли двері зачинилися, Віра просто осіла на підлогу, закривши обличчя руками. Денис присів поруч і обійняв її.

— Все добре. Ми його не віддамо.

​— Але він сказав «два тижні»... — прошепотіла вона. — Денисе, що нам робити?

​— Ми збудуємо йому дім, — твердо відповів хлопець. — У моєму центрі є територія. Він буде жити на природі, але ми зможемо бачити його щодня. І... Рудик, здається, проти такого плану нічого не має.

​Лис підійшов до них і почав по черзі лизати руки — спочатку Вірі, потім Денису. Він розумів: його люди щойно виграли для нього битву. Тепер він точно знав, що вони — його зграя. І справжня зграя ніколи не покидає своїх.

Віра поступово заспокоїлася, відчуваючи міцну підтримку Дениса. Вона підняла голову і подивилася на Рудика, який тепер сидів на килимі з виглядом переможця, щойно врятованого з полону.

​— Денисе, а ті папери... — Віра кивнула на папку. — Ти справді вигадав «дефіцит лісових вітамінів»?

​Денис ледь помітно посміхнувся і підморгнув їй.

— Ну, технічно, кожному лису в місті бракує лісу. Тож я не зовсім збрехав. Але тепер нам справді треба діяти швидко. Два тижні пролетять непомітно.

​Він допоміг Вірі підвестися.

— У моїх батьків є заміський будинок біля самого лісу, і там є великий огороджений сад. Ми можемо облаштувати Рудику вольєр, де він буде напівдиким: зможе бігати по землі, полювати на мишей, але при цьому ми будемо поруч.

​Віра відчула, як тягар, що тиснув на груди, нарешті зник.

— Це звучить як ідеальний план. Але як ми його туди перевеземо? Він же не висидить у переносці.

​— О, для цього нам знадобиться секретна зброя, — Денис подивився на кухонний стіл, де в кошику лежав останній вчорашній круасан. — І трохи ветеринарних хитрощів.

​Вони провели весь вечір, обговорюючи деталі майбутнього «переїзду». Рудик, ніби відчуваючи важливість моменту, не робив жодних капостей. Навпаки, він приніс Вірі свій улюблений гумовий м'ячик і поклав його їй на коліна, а потім перебрався до Дениса, заснувши у нього в ногах.

​— Дивись на нього, — прошепотіла Віра. — Він об’єднав нас, врятував від самотності, а тепер ми рятуємо його.

​— Це і є справжній обмін, — відповів Денис, накриваючи її руку своєю. — Тварини дають нам набагато більше, ніж ми можемо їм повернути грошима чи їжею. Вони дають нам сенс.

​Коли Денис уже збирався йти, він затримався на порозі.

— Віро, я знаю, що все почалося з лиса. Але я хочу, щоб ти знала: навіть якби Рудик був звичайним псом чи навіть кактусом у горщику, я б усе одно знайшов привід прийти до тебе завтра.

​Віра всміхнулася, відчуваючи, як щоки стають такими ж рудими, як хутро їхнього вихованця.

— Тоді до завтра? Будемо готувати Рудика до великого переселення.

​Лис у відповідь коротко тявкнув, ніби ставлячи печатку під договором. Він знав, що його місія як Купідона майже завершена, але попереду було ще головне — переконатися, що ці двоє побудують не лише вольєр для нього, а й спільний дім для себе.