Розділ 3

Дзвінок у двері пролунав саме в той момент, коли Віра втретє заглядала у порожній поштовий ящик. На порозі стояв Денис. У руках він тримав невелику сумку з ліками, а на обличчі сяяла та сама відкрита посмішка, від якої у Віри ставало тепліше на душі.

​— Доброго ранку! Я привіз вітаміни, — сказав він, але миттєво помітив розгублений вигляд дівчини. — Що сталося? Рудик з’їв твій сніданок разом із тарілкою?

​— Гірше, — зітхнула Віра, впускаючи його до квартири. — Він вкрав мої ключі. Я спізнююся на роботу, але не можу зачинити двері. Я перерила все!

​Рудик, почувши своє ім'я, поважно вийшов у коридор. Він підійшов до Дениса, потерся головою про його джинси і сів посеред кімнати, дивлячись на людей з виглядом досвідченого вчителя, який чекає, поки учні самі здогадаються до правильної відповіді.

​— Так, — Денис поставив сумку на підлогу і зняв куртку. — Значить, у нас справа про зникле сріблясте серце. Віро, спокійно. Лиси не ховають речі абиде. Вони люблять місця, які пахнуть господарем, або ті, де ми найменше очікуємо їх знайти.

​Денис почав повільно обходити кімнату, уважно роздивляючись підлогу. Рудик слідував за ним, час від часу видаючи коротке «тяв», ніби підказуючи: «Холодно!» або «Тепліше!».

​— Перевіряла у взутті? — запитав Денис.

— Так, у кожному чобітку!

— А в горщиках з квітами?

— Теж порожньо.

​Денис підійшов до дивана, на якому лежала розгорнута книга Віри. Він глянув на Рудика, який раптом почав інтенсивно виляти хвостом.

​— Цікаво… — Денис присів навпочіпки біля книжкової полиці. — Лиси люблять висоту, але ще більше вони люблять «скарбнички».

​Він просунув руку за ряд великих енциклопедій на нижній полиці й раптом щось дзенькнуло. За секунду Денис витяг зв'язку ключів із тим самим сріблястим брелоком. Вони були акуратно складені у стару кросівку, яку Рудик, вочевидь, вважав своїм особистим сейфом.

​— Перемога! — вигукнув Денис, простягаючи ключі Вірі.

​Їхні пальці на мить зустрілися. Віра відчула, як по тілу пробіг легкий електричний розряд. Вона підняла очі на Дениса — він не відпускав ключі, дивлячись на неї з особливою цікавістю.

​— Дякую… ти справжній детектив, — тихо сказала вона.

​— Я просто трохи розумію лисячу логіку, — усміхнувся він. — А оскільки ти вже все одно спізнилася, може… вип’ємо чаю? Я привіз не тільки вітаміни, а й свіжі булочки. Цього разу — без маку, щоб Рудик не мав спокуси їх викрасти.

​Лис у цей момент підстрибнув і затишно вмостився прямо на колінах у Дениса, коли той сів за стіл. Рудик заплющив очі, ніби кажучи: «Ну ось, тепер ви нарешті посидите і поговорите, а я можу трохи відпочити від своєї роботи Купідона».

​Віра поставила чайник і зрозуміла, що цей ранок, який почався з паніки, став найкращим за довгий час. Ключі знайшлися, але вона вже зовсім не хотіла нікуди йти.

Чайник на кухні весело засвистів, розрізаючи затишну тишу, що запала між Вірою та Денисом. Дівчина швидко зняла його з плити, розливаючи ароматний напій у дві великі керамічні кружки.

​— Знаєш, — почав Денис, обережно погладжуючи Рудика, який вже почав тихо сопіти у нього на колінах, — я зазвичай не заходжу до пацієнтів додому з булочками. Але твій рудий шпіц-переросток — це особливий випадок.

​— Я досі не можу повірити, що він обрав саме мене, — Віра поставила перед Денисом тарілку з булочками. — Чому він не залишився в лісі? Там же простір, полювання...

​Денис став серйознішим, дивлячись на те, як сонячні зайчики грають на рудій шерсті лиса.

— У лісі безпечно тільки для тих, хто не шукає тепла. А Рудик... він особливий. Мабуть, він відчув, що тобі теж потрібен хтось, хто буде «красти» твій сум, як він краде ключі. Тварини — найкращі психологи, Віро. Вони приходять тоді, коли нам самотньо, навіть якщо ми самі собі в цьому не зізнаємося.

​Віра завмерла з кружкою в руках. Її вразило, як точно Денис відчув її стан. Останні місяці після переїзду в нове місто були справді непростими, і лише поява цього рудого бешкетника змусила її знову сміятися.

​— А чому ти став ветеринаром? — запитала вона, сідаючи навпроти.

​— О, це довга історія, — посміхнувся він. — Колись у дитинстві я врятував ворону з поламаним крилом. Вона жила в мене на балконі три місяці. Батьки були не в захваті, особливо коли вона почала ховати їхні прикраси в моїх підручниках. Мабуть, саме тоді я зрозумів, що розумію мову тих, хто не може говорити. А зараз... зараз я просто радий, що можу допомогти таким, як Рудик, знайти свій дім.

​Рудик раптом відкрив одне око, подивився на Віру, потім на Дениса, і видав довгий, задоволений позіх. Він витягнув лапу і поклав її зверху на руку Дениса, яка все ще лежала на столі поруч із рукою Віри.

​— Дивись, він знову це робить, — прошепотіла Віра, боячись порушити момент.

​— Він не просто тварина, — тихо відповів Денис, накриваючи руку Віри своєю іншою рукою. — Він маленький рудий місток між нами.

​Цей ранок у маленькій кухні здавався Вірі початком чогось дуже великого і справжнього. За вікном шумів світ, люди поспішали на роботу, а тут, під захистом рудого хвоста, час ніби зупинився.

​— То як щодо вечірньої прогулянки? — запитав Денис, зазираючи їй в очі. — Цього разу без викрадення круасанів. Я знаю одне місце в парку, де лиси... і ветеринари почуваються особливо щасливими.

​Віра відчула, як її серце робить радісний стрибок.

— Я згодна. Тільки ключі цього разу я довірю тобі на зберігання.