Злива вщухла, залишивши по собі тільки дзеркальні калюжі та свіже повітря. Віра, тримаючи на новенькому повідці свого «шпіца», гордо вийшла в парк. Рудик ішов поруч, підозріло тихо виляючи своїм величезним хвостом з білим кінчиком.
— Ну що, Рудику, погуляємо? — лагідно запитала вона.
Лис подивився на неї своїми жовтими очима, в яких промайнув бісик. У цей момент на лавці неподалік сидів хлопець. Він був захоплений читанням книги й тримав у руці апетитний круасан.
Рудик зреагував миттєво. Одним точним рухом він вислизнув з ошийника (як виявилося, для лиса це простіше простого) і рудою блискавкою метнувся до лавки.
— Ой! Стій! Рудику, не можна! — закричала Віра, але було запізно.
За секунду хлопець підстрибнув від несподіванки, бо замість круасана в його руках опинився пухнастий рудий ніс. Лис спритно підхопив здобич і, замість того щоб тікати, сів прямо перед хлопцем, переможно виляючи хвостом.
— Е-е-е… вибачте? — Денис розгублено дивився на тварину. — Дівчино, ви знаєте, що ваш пес… це зовсім не пес?
Віра підбігла, захекана і червона від сорому:
— Я… я перепрошую! Він просто дуже любить випічку. Він у мене породистий, мабуть, тому такий дивний.
Денис уважно подивився на Рудика, а потім на Віру. Він ледь стримав сміх.
— Породистий? Це точно. Порода називається «Вульпес вульпес». Звичайний рудий лис. Причому дуже нахабний.
Віра завмерла, прикривши рот рукою.
— Лис? Ви жартуєте?
— Я ветеринар, — усміхнувся Денис, підводячись. — І я можу відрізнити собаку від хижака, який щойно з’їв мій сніданок. Але не хвилюйтеся, він виглядає цілком задоволеним життям. Я Денис. І, здається, мені тепер потрібен новий круасан, а вам — лекція про те, як доглядати за лісовими гостями.
Рудик задоволено облизнувся. «Перший етап плану виконано», — читалося в його хитрих очах.
Віра стояла посеред алеї, переминаючись з ноги на ногу, і відчувала, як її щоки палають яскравіше за хутро Рудика. Лис тим часом спокійно дожував останній шматочок круасана з мигдалем і почав вмиватися, ніби він не щойно скоїв пограбування, а принаймні виграв виставку породистих собак.
— То ви хочете сказати, що я тиждень ділила диван із диким звіром? — нарешті вимовила вона, дивлячись на Дениса.
— Судячи з того, як він впевнено почувається у вашій компанії, це він ділив диван із вами, — засміявся Денис. — Він зовсім не боїться людей. Можливо, він виріс біля лісництва або просто занадто кмітливий для лісу.
Денис присів навпочіпки і простягнув руку до Рудика. Лис не втік. Він лише нахилив голову набік, вивчаючи незнайомця, а потім дозволив почухати себе за вухом.
— Дивіться, він навіть не пручається. Ви йому подобаєтеся, — зауважила Віра.
— У мене в кишені пахне вітамінами для тварин, це професійний секрет, — підморгнув Денис. Він підвівся і подивився на розгублену дівчину. — Знаєте, Віро, лис у квартирі — це не тільки весело, а й катастрофічно для шпалер і взуття. Якщо хочете, я можу оглянути його... ну, офіційно. В моїй клініці неподалік. Просто щоб переконатися, що він здоровий і не має паразитів.
Віра поглянула на Рудика. Той раптом схопив зубами край її джинсів і легенько смикнув у бік Дениса.
— Здається, він сам записується на прийом, — зітхнула дівчина. — Я була б дуже вдячна. Бо я навіть не знаю, чим його годувати, окрім сосисок.
— Тільки не сосиски! — удавано жахнувся Денис. — Це ж аристократ лісів. Ходімо, якраз розповім вам про правильний раціон для «рудих шпіців».
Вони пішли парковою доріжкою поруч. Рудик тепер ішов ідеально, навіть не натягуючи повідець. Він час від часу поглядав то на Віру, то на Дениса, задоволено мружачись.
Усе йшло за планом. По-перше, круасан був смачним. По-друге, цей хлопець з пахом хвої та ліків явно сподобався його господині. А лиси, як відомо, знають набагато більше про людей, ніж ті про лисів. Рудик відчував: попереду на них чекає велика пригода, і він у ній точно буде головним героєм.