Розділ 1

​Злива вщухла, залишивши по собі тільки дзеркальні калюжі та свіже повітря. Віра, тримаючи на новенькому повідці свого «шпіца», гордо вийшла в парк. Рудик ішов поруч, підозріло тихо виляючи своїм величезним хвостом з білим кінчиком.

​— Ну що, Рудику, погуляємо? — лагідно запитала вона.

​Лис подивився на неї своїми жовтими очима, в яких промайнув бісик. У цей момент на лавці неподалік сидів хлопець. Він був захоплений читанням книги й тримав у руці апетитний круасан.

​Рудик зреагував миттєво. Одним точним рухом він вислизнув з ошийника (як виявилося, для лиса це простіше простого) і рудою блискавкою метнувся до лавки.

​— Ой! Стій! Рудику, не можна! — закричала Віра, але було запізно.

​За секунду хлопець підстрибнув від несподіванки, бо замість круасана в його руках опинився пухнастий рудий ніс. Лис спритно підхопив здобич і, замість того щоб тікати, сів прямо перед хлопцем, переможно виляючи хвостом.

​— Е-е-е… вибачте? — Денис розгублено дивився на тварину. — Дівчино, ви знаєте, що ваш пес… це зовсім не пес?

​Віра підбігла, захекана і червона від сорому:

— Я… я перепрошую! Він просто дуже любить випічку. Він у мене породистий, мабуть, тому такий дивний.

​Денис уважно подивився на Рудика, а потім на Віру. Він ледь стримав сміх.

— Породистий? Це точно. Порода називається «Вульпес вульпес». Звичайний рудий лис. Причому дуже нахабний.

​Віра завмерла, прикривши рот рукою.

— Лис? Ви жартуєте?

​— Я ветеринар, — усміхнувся Денис, підводячись. — І я можу відрізнити собаку від хижака, який щойно з’їв мій сніданок. Але не хвилюйтеся, він виглядає цілком задоволеним життям. Я Денис. І, здається, мені тепер потрібен новий круасан, а вам — лекція про те, як доглядати за лісовими гостями.

​Рудик задоволено облизнувся. «Перший етап плану виконано», — читалося в його хитрих очах.

Віра стояла посеред алеї, переминаючись з ноги на ногу, і відчувала, як її щоки палають яскравіше за хутро Рудика. Лис тим часом спокійно дожував останній шматочок круасана з мигдалем і почав вмиватися, ніби він не щойно скоїв пограбування, а принаймні виграв виставку породистих собак.

​— То ви хочете сказати, що я тиждень ділила диван із диким звіром? — нарешті вимовила вона, дивлячись на Дениса.

​— Судячи з того, як він впевнено почувається у вашій компанії, це він ділив диван із вами, — засміявся Денис. — Він зовсім не боїться людей. Можливо, він виріс біля лісництва або просто занадто кмітливий для лісу.

​Денис присів навпочіпки і простягнув руку до Рудика. Лис не втік. Він лише нахилив голову набік, вивчаючи незнайомця, а потім дозволив почухати себе за вухом.

​— Дивіться, він навіть не пручається. Ви йому подобаєтеся, — зауважила Віра.

​— У мене в кишені пахне вітамінами для тварин, це професійний секрет, — підморгнув Денис. Він підвівся і подивився на розгублену дівчину. — Знаєте, Віро, лис у квартирі — це не тільки весело, а й катастрофічно для шпалер і взуття. Якщо хочете, я можу оглянути його... ну, офіційно. В моїй клініці неподалік. Просто щоб переконатися, що він здоровий і не має паразитів.

​Віра поглянула на Рудика. Той раптом схопив зубами край її джинсів і легенько смикнув у бік Дениса.

​— Здається, він сам записується на прийом, — зітхнула дівчина. — Я була б дуже вдячна. Бо я навіть не знаю, чим його годувати, окрім сосисок.

​— Тільки не сосиски! — удавано жахнувся Денис. — Це ж аристократ лісів. Ходімо, якраз розповім вам про правильний раціон для «рудих шпіців».

​Вони пішли парковою доріжкою поруч. Рудик тепер ішов ідеально, навіть не натягуючи повідець. Він час від часу поглядав то на Віру, то на Дениса, задоволено мружачись.

​Усе йшло за планом. По-перше, круасан був смачним. По-друге, цей хлопець з пахом хвої та ліків явно сподобався його господині. А лиси, як відомо, знають набагато більше про людей, ніж ті про лисів. Рудик відчував: попереду на них чекає велика пригода, і він у ній точно буде головним героєм.