Глава 6

Цілих двадцять років лиса не було видно. Данило оплакав свого друга, ще того дня, як вогонь випалив більшу частину лісу. За минулий час територію змогли забудувати новими будинками, змогли зробити справжнісіньке місто.

Данило зі своєю дружиною вже виховували онуків, і йому подобалося розповідати історії про свого друга лиса, який не один раз допомагав йому в скрутну хвилину.

Онуки захоплено слухали ці історії, а Надя постійно посміхалася цим «казкам». Вона ніколи не вірила в це казкове лисенятко. Але дітям подобалося, а казки нічого поганого не можуть зробити.

В кінці весни Даня почувався все гірше і гірше. Він намагався не виходити в холодні дні на вулицю, але в будинку було неможливо всидіти.

З наближенням теплих днів виходити на вулицю він став все частіше, і здавалося, хвороба почала залишати його. Всі так думали... всі, окрім лиса. Вогник все так само сидів у тіні дерев. Він не міг зайти у двір, він просто чекав. З дня у день він сидів і спостерігав. Поки одного разу Даня не знепритомнів у подвір'ї.

Вдома нікого не було, і до вечора господар будинку пролежав на землі, яка ще недостатньо прогрілася. Цього було достатньо, щоб отримати собі запалення легенів.

Розпочалося тривале лікування, яке, однак, не допомагало. Всі уколи, які призначив лікар, давно закінчилися, а стан так і не покращився. У ці дні діти намагалися бути ближче до свого батька, вони готувалися до найгіршого.

— Здається, хтось прийшов... — Даня хрипкуватим голосом сказав Кирилу. Його син виглянув у вікно, і нікого не побачив за трухлявим дерев'яним парканом.

— Нікого там немає, тату. Тобі здалося, ти краще поспи!.. — Кирило приклав руку до чола батька, щоб перевірити температуру.

— Так ні ж! Там точно хтось шкребе. Піди, будь ласка, перевір, — Данило закашлявся, але все одно дивився на свого сина.

Кирило покірно встав і вирушив до хвіртки, щоб догодити батькові. Довгі тридцять секунд панувала тиша, а потім пролунав голос Кирила:

— Ану, забирайся! Геть звідси! Куди?! Ану стій! — голос ставав все голосніше. А за секунду, вже в будинку, пролунав шум.

В кімнату забігло щось «вогненне», а слідом в кімнаті опинився Кирило.

— Ану, де... — він не встиг договорити фразу, влетівши до кімнати, адже побачив невелике лисенятко, яке лежало на грудях його батька.

— Я ж казав, що хтось прийшов! — Данило посміхнувся, при цьому намагаючись подавити кашель. — Кириле, познайомся, це Вогник. Вогнику, це мій син Кирило, але я думаю, ти його пам'ятаєш зовсім маленьким хлопчиком, — Даня знову посміхнувся. А лисеня повернулося до чоловіка в дверях, при цьому махаючи хвостом і вишкіривши зуби. — Вийди, будь ласка, мені потрібно поговорити з моїм другом.

— Поговорити? З лисом? Тату, це небе... — Вогник встав на лапи і вже повністю ошкірився на Кирила.

— Ну ж бо, не сердься на нього, — Даня погладив лиса по голові, — він також піклується про мене, як і ти, — звір сів, але все так само продовжував дивитися на чоловіка, що стояв у проході.

Кирило ще трохи постояв, а потім вийшов з кімнати, залишивши двері відчиненими.

— Я так розумію, ти прийшов попрощатися?! — Данило продовжував гладити вогняне хутро старого друга. Лис ніяк не реагував, просто скрутився калачиком на грудях і слухав людину. — Так, багато часу минуло з того моменту, як ми з тобою востаннє бачилися. Я постарів, а ти виглядаєш так, як при нашій першій зустрічі, — чоловік замовк на пару секунд. — Знаєш, в ту ніч, коли померла моя мати, мені навіть здалося, що це ти влаштував пожежу, якщо, звичайно, таке було б можливо… Вогонь був таким схожим на твоє хутро…

Кирило вийшов у двір і вирушив у сад до своєї сестри і мами, щоб розповісти про вогненне звірятко.

— Я завжди дивувався твоєму кольору хутра... наче вогонь, піднеси папір — і він вмить загориться, — лис все слухав і слухав, він чекав. — Знаєш, на якийсь час я навіть повірив, що тебе ніколи не існувало, але ось ти, лежиш і чекаєш. Чекаєш моменту, щоб попрощатися зі мною, — тепер Вогник підняв голову і опустив мордочку, як ніби він був у чомусь винен. — О-о-о... ти знову засмутився, — Даня закашлявся, і вже більш хриплим голосом продовжив: — В цьому немає твоєї провини, так само як і в тій пожежі у лісі. Просто так сталося, і цього разу не було кого кликати на допомогу для мого порятунку. Цього разу саме я не впорався!

У будинок зайшли Кирило з Настею, а слідом і їх мама. Вони стояли в коридорі і не наважувалися заходити в кімнату, вони так само чекали.

— Я прожив чудове життя! Ти мені допоміг врятувати мою дружину, моїх дітей, всі вони живі завдяки тобі! — Вогник лизнув шрам на руці, нагадуючи про те, що зробив Даня. — Так, було і таке, я витягнув тебе з тієї мисливської ями. Але ти зробив набагато більше для мене і моєї родини! — Вогник ледь чутно загарчав, не погоджуючись зі своїм другом. — Думаєш, всі ці вчинки можна порівнювати між собою? — лисеня замотало хвостом, а потім почало вмиватися. — Можливо, ти маєш рацію, не кожен погодиться нагодувати лиса після того, як його цей самий лис і покусав, — Даня посміхнувся, а вже за кілька митей знову закашлявся.

Надя стояла прямо навпроти проходу і бачила всі дії вогняного клубочка на грудях у свого чоловіка. Вона не могла повірити, що всі розказані ним історії про цього звірятка були правдою.