Глава 2

Лікар, який оглядав його руку, сказав, що маленький звір нічого не пошкодив. Пояснюючи все це, він також призначив постійні перев'язки, поки рана не загоїться, і обов'язково — уколи від сказу.

І в той же день Даня відчув, що перев'язки руки були дуже болючими, але цей біль можна було стерпіти. Що дійсно йому не сподобалося, так це уколи від сказу.

Тепер Дані залишалося тільки чекати, коли все зростеться, і йому більше не доведеться ходити з цією незручною пов'язкою.

Школу довелося відвідувати з перебинтованою рукою. У його невеличкому селищі він став знаменитістю. І практично кожен день хлопчик розповідав історію про те, як він хоробро врятував маленьке лисеня.

Декілька тижнів потому, після нещасного випадку, Данило повертався додому з навчання. Лікар збирався днями робити останню перев'язку, і настрій від цього був дуже радісним. Але його зіпсувала поява лиса, який за цей час вже встиг трохи підрости. Звір лежав на килимку перед будинком Дані.

Даня закляк на місці. Після останньої зустрічі з цією дикою твариною хлопчик більше ніколи не хотів бачити лиса, а особливо в живому вигляді та ще й вдома.

— Геть звідси! — Даня незграбно махав руками. — Ану пішов! — його мами не було вдома, тому з цією проблемою йому потрібно було впоратися самотужки.

Тим часом лис, який скрутився в клубок, підняв голову і дивився на хлопчика. Лісовий звір взагалі ніяк не реагував на рухи і слова дитини.

Даня поглядом шукав велику палицю, щоб прогнати тварину, але біля будинку було прибрано і не знайшлося нічого, що могло б допомогти. Камені теж не підходили, бо він міг влучити в вікна, які близько розташовувалися до вхідних дверей.

Єдине що він придумав — витягнути перед собою забинтовану руку і йти вперед. Лис трохи повернув голову і насторожив вуха, йому було цікаво спостерігати за людиною, за її діями. Коли Даня практично впритул наблизився до вогненного лиса, той встав і повільно почав рухатися до хлопчика.

Данило завмер від подиву, він не очікував такої реакції дикого звіра. Страх скував його, здавалося, що звір ось-ось знову кинеться на поранену руку. Але цього разу лис не був загнаний в кут, він наблизився до хлопчика і почав тертися об нього, як кішка. Після чого тваринка стала на задні лапи, а передніми почала шкребти по джинсах.

Так тривало якийсь час, поки Даня не зрозумів, що лисеня зголодніло.

— Ти хочеш їсти? Ти просто прийшов поїсти?! — почувши такі слова, звір почав навертати кола, іноді підстрибуючи, даючи зрозуміти хлопчикові, що той правильно здогадався.

Даня забув про те, що цей милий маленький звір його покусав. Тепер йому знову хотілося допомогти лисеняті.

— Як би мені тебе назвати? — Даня розмірковував уголос, поки шукав шматок м'яса, який можна було б віддати, та так, щоб ще й мама не помітила. — Може, Пухнастик?

Лис нагострив вуха і почав гарчати, не погоджуючись із вибором хлопчика.

— Гаразд, гаразд, я зрозумів, Пухнастик тобі не подобається, — лисеня тим часом просто лежало на порозі і спостерігало за тим, як Даня ходить по кухні в пошуках їжі. — А якщо Рудик?

Звірятко знову почало гарчати, але не так сильно.

— І це не підходить?! Може Вогник? Ну, ти дуже схожий на вогонь, прямо як на сірнику, що горить... — задумався Даня.

Цього разу лисеня повернуло голову на бік, вдаючи, що розмірковує над пропозицією хлопчика. В той самий час, вогненний хвіст почав трохи смикатися — лис прийняв пропозицію.

— О-о-о... Тобі подобається! — Даня почав стрибати по кухні, і зупинився тільки тоді, коли відчув поколювання в лівій кисті. — Гаразд, а тепер поїсти. Хочеш хліба з котлетами?

Вогник встав на лапи і зробив пару кроків у напрямку до Дані. Переступивши поріг, лисеня сіло і почало чекати.

— Не бійся, мами немає, заходь, — лис зробив ще декілька кроків і знову сів. Для нього все це місце було новим — незнайомі запахи і людина, яка не намагається його вбити. Це дуже насторожувало лисеня. — Тримай! — Даня поклав хліб з котлетою на підлогу, біля свого нового друга, і відійшов.

Вогник за пару секунд з'їв те, що йому дав хлопчик. Його хвіст інстинктивно почав рухатися від задоволення. Дикий звір подивився прямо в очі хлопчика, а потім втік назад до лісу.

— Гей, ти куди? — Даня побіг за ним, але зупинився на узліссі. Йому не хотілося знову опинитися одному в лісі.

До вечора вдома він залишався на самоті.

— Ну що, як справи? — мама Дані розбирала сумку з їжею на кухні.

Хлопчик не знав, чи варто розповідати мамі про гостя. Але все ж вирішив ризикнути:

— У школі нічого нового, початок року... А повернувшись додому, уяви, я побачив, що на мене чекало те саме лисеня, яке вкусило, — Даня посміхався. А ось його мама перестала розбирати сумку і подивилася на свого сина.

— Він тебе не чіпав? — вона починала помітно нервувати.

— Ні, я йому дав шматок хліба, і він втік, — Даня зрозумів, що зробив щось не так.

— Точно втік? — Даня у відповідь кивнув. — Гаразд, але більше так не роби, а то звикне і буде кожен день ходити. А цього нам не потрібно! Раптом він знову вирішить кого-небудь вкусити?.. Адже тобі не сподобалися уколи?! — мама Дані максимально обережно підбирала слова, щоб донести свою стурбованість.