Розділ 1: «Загадка липового лісу»

Над липовим лісом небо затягувалось темними дощовими хмарами. Схоже, зовсім скоро тут вируватиме гроза, сильна, потужна і безжальна. Негода, яка прийшла геть несподівано, не вщухатиме всю ніч, залишаючи за собою величезні калюжі. Проте вони безслідно зникнуть вже за кілька годин. Так, ніби це природне явище просто примарилося всім, хто його побачив.

Така погода була дуже незвичною для жителів Липового лісу. Та що там, подібна злива не приходила сюди практично тисячі років. Злякані потужними поривами вітру ельфи закривали ставні на вікнах, забирали дітлахів додому і спостерігали, як перші краплі дощу опускаються на землю.

Зранку знову вийшло яскраве сонце, що приємно зігрівало холодний, вологий ґрунт. От тільки дещо в навколишньому середовищі невловимо змінилось. Місцеві жителі поки не знали, що саме, але атмосфера в невеличкому прилеглому до лісу містечку була зовсім іншою аніж ввечері. Всі ніби затамували подих, очікуючи якоїсь невідомої біди. Кожен поділяв те саме відчуття, яке не міг пояснити абсолютно ніяк. На вулицях міста все залишалося по-старому: діти бігли до школи, дорослі спішили на роботу, а магазини та кав’ярні помалу відчиняли свої двері для нових відвідувачів.

У лісі, посеред негоди, серед зелених, високих дерев лежав малюк. Крихітний, беззахисний, але, на диво, сміливий. Він плакав і кричав так сильно, що його почули всі духи тутешнього лісу. Вони намагалися допомогти хлопчику, але той кликав до себе живих, а не померлих. Звук грому мерк на фоні дитячого відчайдушного плачу.

У цей час голова міста повертався додому з подорожі. Він їздив до Кленового лісу аби домовитися про постачання сиропу у зимовий період, і через негоду мусив ночувати у гостинних сусідів. Саме тоді духи прийшли до нього із невтішними новинами. 

Молодий чоловік з'являється біля одного з дерев та завмирає, побачивши дитину. Отже, його помічники не збрехали, і хтось справді покинув немовля тут. Для ельфів не притаманно залишати своїх первістків самих у лісі. Для ельфів взагалі не притаманно кидати своїх дітей. Тож, що тут у біса відбувається?

– А хто це тут у нас? – чоловік обережно забирає малюка на руки, роздивляючись його. Загострені на кінчиках вуха підказують, що він їхньої раси. – І хто залишив посеред лісу таку чарівну дитину?

Звісно, хлопчик нічого не відповідає. Він уважно слідкує за кожним рухом цього незнайомця, який забирає його до міста, міцно притискаючи до грудей. Пан Хван рішуче налаштований знайти тих безвідповідальних батьків, які залишили дитину саму в лісі, під час грози.

Однак, попри його рішучість, пошуки не дали жодного результату. Ні в Дубовому, ні в Хвойному, ні в Бамбуковому чи в будь-якому іншому лісі не знали про невідоме немовля. Тому за спільним рішенням родини Хван немовля залишилося у них. Раптом батьки хлопчика з'являться, шукаючи дитину. Ніхто не знав, що з ними могло трапитися, і які саме причини змусили їх покинути власну дитину. Хоч і з кожним днем ця надія гасла, чоловік все ж її не втрачав. Він вважав неправильним те, що дитя ростиме у чужій сім’ї без любові, яку зможуть дати лише батьки, поки ті будуть десь деінде.

Однак ні за кілька днів, ні через пів року по малюка так ніхто й не прийшов. Надія пана Хвана знайти хоч якусь родину немовляти повністю померла, тому він виділив хлопцю окремий будинок (по сусідству з власним) і няню, яка повинна була доглядати за ним. Це здавалося правильним рішенням. Бо ельфи ніколи не покидають один одного напризволяще.

Ім’я Чанбін вони з дружиною придумали вдвох, і пообіцяли дати цій дитині все, як своїй рідній. Тим більше у молодого подружжя теж народився син, якого назвали Хьонджіном. Батьки вірили, що в майбутньому хлопці зможуть подружитися. Так Бін опинився серед ельфів Липового лісу. І його життя не мало нічим відрізнятися від інших.

200 років потому

Чанбін роздивляється своїх одногрупників і не розуміє, як він може бути одним з них. Реальність, у якій він живе ніяк не хоче вкладатися в його голові. Всі ельфи, які оточують хлопця, високі, стрункі і надзвичайно привабливі. Їхнє біляве волосся яскраво виблискувало на сонці, а блакитні, неначе чисте озеро, очі мимоволі притягували погляд. Це трішки дратувало і захоплювало одночасно. Та все ж, дивлячись на інших, хлопець розумів, що краса у світі існує.

На противагу їм Чанбін, на його суб’єктивну думку, м'яко кажучи, не вписувався в загальну картину зі своїм чорнявим кучерявим волоссям, очима кольору міцної кави, невисоким зростом і міцною, ніби збитою з самих м'язів, фігурою. Саме тому від самого дитинства і до тепер хлопець дуже часто ставав об'єктом для насмішок. Проте він навчився гарно себе захищати від нападок однолітків. Часом одного його погляду було досить.

Плюс час від часу, як не дивно, на його бік ставав Хьонджін, син мера міста, що багато років тому знайшов Біна в лісі, і плюс його сусід. Ну, як ставав на його бік... Лінивим і знудженим голосом казав: "Ви мені набридли, тож краще замовкніть". І цього було достатньо, щоб одногрупники залишили Со у спокої. Хьонджін мав ім'я, мав авторитет, мав силу, але практично ніколи ними не користувався. Джін був аж занадто простим, як для сина найвпливовішої людини міста. Але хто Чанбін такий, щоб його судити. Він вважає, що кожен живе так, як вважає за потрібне.

Одного разу Бін навіть побачив, як Хьонджін йому всміхнувся. Та досі юнак вважає це грою його занадто бурхливої уяви. Звісно, парубок хотів би, щоб це було реальністю, але, на жаль, мрії так просто не здійснюються. Адже хлопець не міг подарувати свою усмішку такому, як Чанбін. Його уява занадто сильно розгулялася.

Професор, який заходить до аудиторії, змушує шумних студентів замовкнути та звернути свою увагу на нього. Цей пан був не з найприємніших, але обирати викладача з контролю магічних сил, вони не могли. На жаль.

– Вітаю, шановні студенти, з початком останнього навчального року! І нагадую, що влітку на вас чекає ініціація, до якої ми з вами разом вдало підготуємося, – його тон був серйозним і безжалісним.