Липневий злочин

Любим Читачам!

 Шановний читачу, мене звати Августин Вишнегірський і я радий, що Ви вирішили прочитати мій перший твір, який я опублікував. Сподіваюсь, що він сподобається Вам, і дасть змогу дізнатися щось нове чи отримати їжу для роздумів. Хоча й моє оповідання доволі коротке, але я сподіваюсь, що я вмістив нього достатньо цікавих ідей та думок, тож бажаю гарно насолодитися читанням! Якщо Вам буде не важко, я б попросив Вас лишити свій відгук та враження під цією історією, щоб я мав змогу покращувати  свої майбутні твори. 

Приємного читання!

Липневий злочин

 Ніжне сонячне проміння пронизувало листя старих дерев. Того чарівного липневого ранку теплий літній вітерець зазирав у всі - навіть у найпотаємніші двори Києва. Люди так часто виходили з зі своїх квартир та йшли на вулицю, що двері в під’їздах не встигали зачинитись. Всі жителі міста впихувалися в маленькі жовті маршрутки, що в народі називали трунами на колесиках. Хто ж не так поспішав на роботу сідав у сучасні автобуси та тролейбуси, а ті, що не були справжніми романтиками, сідали у свої легкові автомобілі. Починався ще один робочий день.

 Вулиці окутував безперервний шум коліс, гул моторів та сигналок. Він оминав лише маленькі вулички, віддаленні та сховані багатьма кварталами від проспектів та автострад. Саме на такій вулиці стояв зелений чотириповерховий будинок з білою ліпниною за адресою Гоголівська 23. Біля напівкруглого вікна старий двірник підмітав вулицю, а два білих кота, що прикрашали фасад ніби пильно стежили за ним своїми смарагдовими очима. Його звали Семен Іванович Ягимов і він працював охоронцем чистоти цієї вулиці з того моменту, як його скоротили в цукровому інституті ще в 90-тих, отже більше ніж двадцять років тому. Важка й довга робота згорбила його, побілила йому волосся та порізала йому обличчя глубокими зморжками, а разом з не молодим віком забрала спогад про одну розмову, що відбулась вже 50 років тому. Тоді, одного теплого весняного вечора, коли старі вулиці міста були накриті мантією сутінок й освітлювалися ніжно-жовтим світлом ліхтарів, йому - 13-ти річному Семену в звичайній побутовій розмові, що відбувається між онуками та їхніми страшими батьками почулась історія в кілька речень, що прорвалась з назавжди замкнених страхом репресій та смерті вуст його важко хворого діда: «Твій прадід, мій батько був також полковником. – усміхнено промовив старий чоловік до свого онука у відповідь на його мрію стати військовим -  Його звали Федір Ягимовський, так саме Ягимовський і саме він звів цей будинок і посадив липу, що кидає прохолодну тінь на вулицю у спекотний день. Запам’ятай це, але на людях ніколи не згадуй. Пообіцяй мені. Мої батьки достатньо поплатились за те, ким вони народились та й мені довелося сплатити за цю дрібницю не малу плату. Але ти маєш знати про це, оскільки коли людина губить коріння – то губить вагому, хоча й не дуже помітну частину себе. Забуття про предків спалює крила, що піднесли людину саме туди, де вона народилась та розриває зв’язок між минулим та сьогоденням як безмежні океани розділяють суходіл. Поклянися мені, що не забудеш про це й передаси далі» - строго сказав дід, і після необхідної відповіді налив у два старих кухлі чорний чай.

 Цього ранку з зеленого будинку ніхто не вийшов, що було доволі не звично, бо будинок був населений лише самими пенсіонерами, а як відомо, що з віком більшість киян перетворюються на жайворонків і з виходом на заслужений відпочинок вже о 6-стій можуть бігти по своїх справах.

  Семен Іванович вже підмів вулицю біля дому та полив квіти у клумбі й збирався вже йти далі до сусіднього будинку, як раптом він обернувся на легенький шум спричинений літнім ранковим вітерцем. Його обличчя скував жах...  Нот* підхопив пахучий липневий цвіт й той почав повільно й грайливо падати на землю, як білий сніг у зимку, ховаючи під собою двірникову працю.

 Семен Іванович схопився підмітати літні опади мітлою. Він мів праворуч та вліворуч формуючи дві окреми купки. На його лобі з’являлись крапельки поту. Крізь зціплені зуби він буркотливо мовив, відкидаючи цвіт: «Кожного року все знову те ж саме. Хто садив цю дурнувату липу - точно не збирався чистити цю вулицю».

 Не встиг він підмести і половину квіту, як літній вітерець знову зірвав липневий цвіт і до того ж, підняв купки, що зробив двірник, і поніс це все далі по вулиці. Серце Семена Івановича почало калататись сильніше і він почервонів зі злості. Він люто подивився на дерево та крикнув «Ех ти, думаєш мене здолати? Хочеш лишити мене без заробітку? Не на того ти напало, я так легко не здамся...». Двірник почав мести вулицю й далі і на мить просковзнула в його голові думка: «Що ж ти бовдур почав так кричати? Не дай Бог хтось би почув чи побачив. Прийняли за божевільного, розказали начальству і міг би я лишитись без роботи. Ні, дерево так і знущається». Тут вітерець знову подув і скинув з липи ще більше цвіту. В Семена Івановича почались труситись руки і колотитись серце від злості. Він став весь червоний, а його губи обм’якли, звільнивши зціплені зуби які тільки чекали наказу голови розімкнутись для неприємних слів. «Да як ти смієш» - прогорлав двірник і з усієї сили підмів липневий цвіт. Мітла з неприємним скреготом тріснула і її кілька шматків впали з глухим стуком на темний асфальт. «Дідькооо!» - проволав Семен Іванович підстрибуючи на місці.

 На другому поверсі кльоцнули дверцята шибок і після нетривалого скрипу із вікна з’явилась худа постать Марії Кирилівни. Її строгі блакитні очі дивились крізь великі гострокутні окуляри на двірника.

 -  Що трапилося Семену Івановичу? Чого ви зламали нашу маленьку державну власність? Ось як ви зі засміченням вулиці боретесь?