4. Від'їзд Ліндсі до Лос-Анджелеса

       Події розвивалися стрімко. У той час як Джейн продовжувала турбуватися про свою зниклу маму й активно шукати її, її найкраща подруга Ліндсі готувалася до переїзду в Лос-Анджелес. Це був несподіваний поворот для Джейн, тому що Ліндсі завжди була поруч, підтримувала і допомагала їй справлятися з будь-якими труднощами.

       Прощальну вечірку для Ліндсі було організовано в тому ж будиночку біля озера. Друзі та близькі зібралися, щоб попрощатися з нею і побажати удачі в новому місті. Я прийшла туди з сумішшю почуттів. Поки ми готувалися, я згадувала безліч приємних моментів, проведених разом, і розуміла, що дуже сумуватиму за Ліндсі. Я посміхалася, але на серці було важко, немов я вже втрачаю частинку себе.
Вечірка йшла своєю чергою: музика, хтось танцював, хтось просто спілкувався, столи ломилися від закусок і напоїв. Ліндсі відійшла до своїх знайомих, а я намагалася насолоджуватися моментом, незважаючи на занепокоєння. Раптово погляд зачепився за невелику компанію неподалік, і я побачила його - Гаррі. Серце стиснулося від почуття дежавю, що нахлинуло. Стільки спогадів... Я посміхнулася, зрадівши зустрічі.

- Привіт, Гаррі! Як приємно тебе бачити тут, - підійшла я до нього, намагаючись приховати свої емоції.

- Привіт, Джейн. Я не міг упустити шанс прийти на прощальну вечірку, - відповів Гаррі, усміхаючись.

      Усередині в мене все обірвалося, адже зовсім недавно, коли я потребувала його підтримки, він мене проігнорував. А тепер стоїть тут, немов нічого не сталося. Поруч із ним була незнайома дівчина, трохи старша за мене. У її вигляді та манері спілкування було щось, що викликало у мене незручність і роздратування. Їхня близькість змусила мене закипіти немов чайник.

- Це моя подруга Джейн, а це моя дівчина Емілі, - представив нас Гаррі. - Ми познайомилися на шоу, вона теж співачка, і я вирішив покликати її на вечірку, бо ми вже доволі довго зустрічаємося, час і вас познайомити.

Стримуючи емоції, я посміхнулася Емілі.

- Приємно познайомитися, Емілі. Ласкаво просимо на вечірку.

- Привіт, Джейн, - відповіла вона з посмішкою, але я вловила якусь невпевненість у її голосі.

Я намагалася зберегти спокій, але всередині вирували суперечливі почуття. Я не могла зрозуміти, чому Гаррі привів сюди іншу дівчину, і почувалася трохи обдуреною та розчарованою. Я знала, що наші стосунки вже давно не такі близькі, але вперше побачила його з кимось у такій атмосфері. Їхня розмова з Емілі була короткою і напруженою, і вони незабаром пішли, залишивши мене наодинці з думками. Цей вечір став ще одним нагадуванням про те, як сильно змінилося наше життя.
Коли вечірка добігала кінця і гості почали розходитися, мені вдалося зловити Гаррі наодинці.

- Що ти робиш тут із нею, Гаррі? - запитала я, намагаючись говорити спокійно.
Він глянув на мене з вибачливою посмішкою.

- Джейн, будь ласка, зрозумій мене. Я хочу, щоб ми залишалися друзями, але я теж шукаю своє щастя.

- Ти завжди казав, що ми особливі друзі, - сказала я, відчуваючи, як серце стиснулося від гіркоти.

- І залишаємося. Але я маю рухатися вперед, - відповів він. - Вибач, якщо це образило тебе.

Вечір пролетів швидко. Коли Ліндсі почала збирати речі, я допомагала їй, насилу стримуючи смуток. Прощання було важким.

- Мені буде так сильно тебе не вистачати, Ліндсі, - сказала я, обіймаючи її.

- Будь обережна і пиши мені, - відповіла вона з сумною посмішкою.

- Обов'язково, Джейн. Ми завжди будемо найкращими подругами, незалежно від відстані.

Ця вечірка пройшла для мене жахливо. Я почувалася самотньою і спустошеною, зрозумівши, що тепер доведеться звикати до нової реальності і продовжувати шукати свою маму, покладаючись тільки на себе.
         Йшли дні, але новин від мами не було. Занепокоєння наростало, і я ставала дедалі рішучішою. Я пропускала заняття, щоб зателефонувати в її офіс, обдзвонювала знайомих, збираючи будь-яку інформацію, яка могла б допомогти.

        Одного разу я зважилася відвідати мамин офіс - там, де вона завжди зникала, працюючи над важливими проектами. Місце було мені знайоме до найдрібніших деталей. Двері зі злегка пошкрябаною табличкою, низькі лампи в холі, м'яке світло яких зазвичай створювало затишну атмосферу. Я зайшла всередину, сподіваючись, що знайду хоч якусь зачіпку, можливо, лист, записку або повідомлення, яке допоможе мені зрозуміти, що відбувається.

Пройшовши коридором, я помітила, що офіс виглядає зовсім порожнім, майже млявим. Жодних звуків клавіатур, жодного шуму від працюючих принтерів. Усі речі стояли акуратно на своїх місцях, наче офіс був законсервований і залишений у такому стані надовго. Відчуття тривоги накочувало, як хвиля, заливаючи мене холодом.

Поки я окидала поглядом напівпорожнє приміщення, екран мого телефону загорівся. Я подивилася на нього і відчула, як похолоділи руки. Повідомлення з невідомого номера. Лише два слова:

«Записна книжка.»

Пальці затремтіли, коли я прочитала повідомлення. Ці слова немов протверезили мене, змусили озирнутися на всі боки. Коридор раптово видався темнішим, ніж був лише хвилину тому, і від цього по шкірі пробігли мурашки. На мене накочувало дивне, майже ірраціональне відчуття, що я тут не одна. Я немов відчувала чийсь погляд, чийсь важкий, пильний погляд, спрямований на мене. Інтуїція волала, що за мною спостерігають, але, озирнувшись, я нікого не побачила.